Хроніки війни більшовиків з народом на Чернігівщині: колективізація

17.08.2015   08:28 — Агенцiя

Запровадження колективізації означало не лише розворот на 180 градусів від тих гасел, під якими у 1917–1920 роках більшовики захопили владу в Україні.

Вона неминуче вела до нової війни комуністичної влади з безжально обманутим народом, адже колгоспне господарювання не мало жодних традицій в українських селян і могло асоціюватися хіба що з ненависним кріпосним ладом часів колишньої Російської імперії у найгірших його проявах.

Після поразки української революції 1917–1921 років нація була обезголовлена, адже українська еліта або загинула в боях та від репресій, або ж змушена була шукати порятунку від неминучої загибелі в еміграції. Це принесло свої негативні наслідки, оскільки повстання відбувалися стихійно, характеризувалися локальним характером і практично не мали шансів на успіх.

Більше того, окупаційна влада передбачала подібну реакцію народних мас на примусове зганяння людей в колгоспи, тож діяла на випередження. Україною прокотилася кампанія з масового вилучення зброї, а можливі ватажки і активісти протестних виступів, яких і до того ціле десятиліття невпинно винищували, оголошувалися «куркулями» і потрапляли під жорстокі лещата державного репресивного апарату (так зване «розкуркулення»).

І все ж таки насильницька колективізація та безжальне «розкуркулення» набули таких масштабів, що зачепили інтереси кожного українського селянина. Залишатися в стороні від свавілля урядовців, відсидітися, відмовчатися вже ставало просто неможливим. Тож українське село, яке завжди було центром опору більшовицькій політиці, не могло не повстати.

Вже навесні 1930 р. селянські протести і виступи набули масового характеру, фактично вся Україна повстала проти гніту московського Кремля. У 1930 р. відбулося майже 4,1 тис. масових виступів проти комуністичного режиму, що охопили всю територію республіки, і в яких, за оцінками фахівців, взяли участь понад 1,2 млн. осіб.

Переважали відносно мирні форми спротиву: лайки, погрози, прокльони, уїдливі репліки на адресу більшовицького керівництва. Селяни виходили з колгоспів, забирали назад своє майно, звільняли арештованих односельців, не допускали в села представників влади, нападали на ненависні бригади. Розповсюджувалися листівки, прокламації, анонімки з погрозами на адресу надто заповзятливих місцевих активістів. Однак нерідкими були і збройні виступи проти антинародного комуністичного режиму: збройний опір колективізації, вбивства, побиття, підпали будинків активістів і колгоспних керівників, міліціонерів. В багатьох селах України радянська влада була тимчасово ліквідована.

Однак виступи були стихійними та розрізненими, тож їх порівняно швидко придушували добре озброєні й підготовлені війська. І все ж відчайдушний опір українських селян, його масштаби змусили Й. Сталіна призупинити форсовану колективізацію. Але влада не збиралася відмовлятися від взятого курсу, лише коригувала тактику і стратегію та удосконалювала репресивну машину, готуючись до подальшого насилля над непокірними.

Новий наступ розпочався в 1931 р. Хлібозаготівельна кампанія та голод, який охопив Україну наступної весни, лише загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші 7 місяців 1932 року органи ДПУ зафіксували в Україні понад 900 масових протестних виступів. Відтак геноциду українців, відомому як Голодомор 1932–1933 рр., передували понад 5000 повстань.

Чернігівщина була неспокійним регіоном, а величезні лісові масиви на півночі області сприяли діям партизанських загонів. Широкого розголосу набули травневі події 1930 р. в селі Боршні на Прилуччині, де справа ледь не дійшла до походу на райцентр, а розсіяти натовп вдалося лише після перестрілки.

Тоді ж, викривши «підпільну організацію» у селі Головеньки Борзнянського району, органи ДПУ спланували ще одну операцію, на кшталт провокативного «Тресту», що в підсумку вилилося у вигаданий «Лівобережний штаб повстанських військ визволення України (Борзнянський центр)» з осередками у Чернігові, Ніжині, Конотопі, Сновську, Коропі, Корюківці, Ічні, Вертіївці, Прилуках, Ромнах. Всього було заарештовано 3400 осіб, більшість з яких розстріляли.

Одне з наймасовіших селянських повстань на Лівобережній Україні, що навесні 1931 р. охопило Городнянський та сусідні Ріпкинський, Сновський, Менський і Сосницький райони Чернігівщини, очолив Яким Гнатович Рябченко – мешканець села Тупичева Городнянського району. За деякими свідченнями, у вирішальній фазі протиборства бої між повстанцями і каральною «пролетарською дивізією» продовжувалися біля трьох тижнів.

У доповідній записці ДПУ УСРР від 1 лютого 1932 р. про ситуацію у Чернігівській області сповіщалося, що спеціально відряджена група керівників ДПУ УСРР виявила і ліквідувала 34 повстанські групи, 19 бандгруп, заарештувала 224 терористів, а всього в області було заарештовано 7861 людину.

Навіть у розпал голодування, у серпні-листопаді 1932 р. в Чернігівській області факти виступів «проти лінії партії» мали місце у 42 селах і 20 районах.

У сучасній незалежній Україні дослідження та осмислення боротьби українського селянства на Чернігівщині проти комуністичної колективізації з неодмінним «розкуркуленням» наприкінці 1920-х – першій половині 1930-х років, встановлення поіменно героїв опору і жертв злочинів комуністичного терористичного режиму проти людяності, більшовицьких злодіянь актуально як ніколи. Сучасний російський агресор та керована ним п’ята колона і агентура у XXI столітті тільки модернізує та адаптує вже відпрацьовані форми і методи захоплення країн і утримання народів під своєю владою. А знання ворога – це наша зброя.

Сергій Горобець, Український інститут національної пам’яті