Крикуни, ябедники і крамольники

22.03.2014   11:05 — Агенцiя

До одних із побічних надбань Майдану можна з упевненістю віднести інститут Народного віче. Така форма громадського волевиявлення відлунням розійшлася по всіх містах і селищах України.

З розвитком подій на Майдані змінювалася й сама суть, а точніше, зміст самого віче. Декларації переростали у вимоги й дуже швидко змінилися на ультиматуми. Така еволюція знайшла своє відображення й на місцях.

За великим рахунком, перша теза, що віче нам подарував Майдан, не зовсім правильна. Коректніше було б сказати, що Майдан повернув нас до історичних коренів, до нашої генетичної пам’яті. Історики говорять, що загальні збори городян у вигляді віче існували ще з родоплемінних часів у всіх без винятку давньоруських общинах, що було згодом витіснено князівською владою.

Яскравим прикладом вічового правління є Новгородська республіка, яка проіснувала за часів роздробленості Русі у вигляді одного князівства найдовше. Віче призивало і виганяло князів, оголошувало війну й укладало мир, встановлювало закони. Фактично воно виконувало функції парламенту, членство в якому належало всьому вільному чоловічому населенню. Будь-якого регламенту чи то механізму проведення віче не існувало, як і не було поняття кворуму – скільки зібралося людей, стільки й зібралося.

Скликалося віче на підставі рішення міського правління, а бувало, що рішуче налаштовані городяни самі виступали з ініціативою проведення зборів: при цьому вони били у так званий вічовий дзвін собору на торговій площі.

Голосування проводили на око, точніше на слух, тобто за яку пропозицію кричали гучніше, така і вважалася прийнятою. Більшість зазвичай била меншість, право на окрему думку ніхто не мав. Коли позиції щодо голосування ділилися майже порівну, сторони розходилися по різні боки площі, проводили окремі збори та сходилися на мосту річки, що ділила новгородський майдан навпіл, і в фізичній формі з’ясовували стосунки. Перемагала сила. Міська влада була змушена декілька разів розбирати міст, щоб запобігти зайвому кровопролиттю.

Із часом у Новгороді сформувалася ціла індустрія маніпуляцій громадською свідомістю, з’явилися перші «політтехнологи». Було закладено фундамент специфічних професій, таких як крикуни, ябедники і крамольники. Якщо перші – це просто голосисті чоловіки, функції яких зводилися до перекрикування опонентів, то другі були досить небезпечними: вони збуджували натовп проти якоїсь наміченої та визначеної жертви, зазвичай із міської знаті. Але найбільшу загрозу являли крамольники. На відміну від ябедників, смуту вони затівали не з ціллю пограбувати якогось багатія, а з метою державного перевороту шляхом захоплення влади в місті.

Деякі історики, романтично описуючи новгородські вольності, називають їх втраченим раєм споконвічного народовладдя. Але як би там не було, вічову систему можна з великою натяжкою порівняти з демократією взагалі. Скоріше це була примітивно-дика демократія. Від волі «чорних людей» нічого не залежало – незважаючи на те, що вони складали переважну більшість населення. Простолюдини не могли належним чином сформулювати свої вимоги і тим більше втілити їх у життя. А про маніпуляції «політтехнологів» я вже згадував. Врешті така форма правління призводила до внутрішньої нестабільності, а пізніше «рай споконвічного народовладдя» був повністю придушений Москвою.

До чого цей непрофесійний історичний екскурс, запитаєте ви? Відповім. На мою думку, сьогоднішній «вічовий» процес дуже схожий на те, що наші пращури вже проходили і залишили нам у спадок – на підсвідомому рівні – модель «дикої демократії». Новгородська вічова форма правління виникла після історичного зламу, занепаду Київського князівства й ослаблення його впливу. Те ж саме відбувається зараз і з нами. Переважна частина населення увірувала у свою значимість під час вічового голосування, але не може ані сформулювати, ані втілити свої наміри в життя. З’являються новітні «політтехнологи». Все частіше помітні крикуни, ябедники і крамольники. Відмінність полягає в тому, що сучасники не можуть усвідомити ступінь небезпечності цих маніпуляторів. Навіть ініціатива скликання Народного віче, від кого б вона не надходила, нічого не змінює.

У древньому Новгороді влада розбирала міст через річку Волхов, щоб непримиренні сторони ліво- та правобережжя не змогли зійтись у протистоянні. У нашому випадку така технологія є неприйнятною. Дніпро без мостів не стане запорукою миру Сходу й Заходу. Та й питання внутрішнього напруження відходить на другий план, коли нависла загроза зовнішнього ворога. Дуже не хотілося б, щоб паростки навіть примітивної демократії, як і п’ять соліть тому, були задушені Москвою. А зі своїми крикунами, ябедниками і крамольниками ми зможемо розібратися самі. Пора знову бити у вічовий дзвін. А втім…

Владислав Кіча