Історія з Носівської громади: кривавий шлях рашистських "визволітелів"

06.06.2022   13:06 — Агенцiя

Вони витягнули хлопчика з ними ж розтовченого, понівеченого автомобіля, посадили закривавлену дитину обабіч дороги. Запитали, чи є в нього телефон.

Дізнавшись, що немає, «дбайливо» поцікавилися, хто в нього ще з рідні залишився й наказали сидіти на місці, мовляв, тебе скоро заберуть. Затим розвернули башту однієї зі своїх бойових машин у бік автівки й прицільно шмальнули в бензобак. Після цього колона рашистських військових, минувши охоплене вогнем авто з тілами трьох мирних жителів, як ні в чому не бувало, рушила далі…

Навіть сьогодні, через два місяці після трагедії, від подробиць розповіді Андрійка про те, що сталося тоді з його родиною на дорозі біля Калинівки, стигне кров і від болю розривається серце. Хлопчик тоді справді дивом врятувався. Але зробили це ті, що кілька хвилин тому цинічно й безжально розчавили авто, перекресливши долі трьох молодих людей, чия провина була в тому, що вони просто хотіли вижити, та волею випадку опинилися на шляху військової колони знавіснілих ординців. Невже слід дякувати їм за те, що врятували бодай одну невинну дитячу душу? А якже те, що росіяни нагло й підступно вдерлися до нас в дім, в одну мить перетворивши життя цілого народу вільної держави на абсолютне пекло? А якби хлопчик сидів на передньому сидінні поруч з татком, чи вистачило б в рашистських нелюдів здорового глузду не скерувати свою смертоносну машину на живих людей? Навряд чи…

Ще попереду буде Буча й Ірпінь, Чернігів і Маріуполь, буде Велика Дорога й Нова Басань, сотні й десятки тисяч закатованих і спалених мешканців знищених міст і сіл України, будуть мотивовані рашистським урядом на мародерство дагестанці й буряти, для яких будь-яке людське життя важитиме менше за награбовані чужі килими, телевізори, м’ясорубки й дитячі іграшки. Ще будуть нові й нові військові злочини на території України, які російські завойовники брехливо на весь світ називатимуть спецоперацією з «денацифікації» й «демілітаризації» українців. А тоді, першого кривавого березня трагедія, що розгорнулася ось тут, за кілька кілометрів від Носівки, сколихнула серця всіх без винятку мешканців окупованої частини колишньої Носівщини, прирікши на вічний і невигойний біль непоправних втрат родини загиблих…

…Чи ж знали Оксана та Михайло Близнюки, ще в перші дні військової агресії втікаючи разом з сином від ракетних обстрілів у Броварах, що біда настигне їх саме тут, у Софіївці, в нашій завжди мирній та спокійній сільській глибинці, де вже багато років живуть їхні батьки?!.

Сьогодні тут мало що нагадує про ті страшні події. Цвітуть сади й селяни звично пораються на городах, намагаючись вихопити й раціонально використати для картоплі й баштану кожну крихту цьогорічного запізнілого тепла. Діти катаються на велосипедах, гойдаються на качелях та влаштовують ігри й забавки на сільському дитячому майданчику. Відходить від пережитого й Андрійко. Рідні намагаються зайвий раз не травмувати його важкими, болючими спогадами, відволікають від них. Як тільки налагодилося транспортне сполучення, до хлопчика приїхала сестричка Таня, яка зі своєю родиною перебувала в евакуації на Житомирщині. Тепер ця тендітна, ще зовсім молода дівчина, яка й сама в одну мить стала сиротою, буде за маму не тільки для своєї донечки Аніточки, а й для рідного братика.

Намагається залучити внучка до своїх справ дідусь Сашко – з ним вони й по господарству пораються, і велосипед ремонтують, ось, на майданчику, що якраз навпроти дідусевого обійстя, скоро траву будуть косити. І тільки чорні хустини й тепер вже завжди сумні, заплакані очі бабусі Каті й тьоті Шури, яка в тій страшній трагедії, що забрала життя батьків Андрійка, втратила свого синочка Сергія, щемом і сумом наповнюють маленьке, але таке хоробре сердечко цього десятирічного хлопчика. Та він тримається – мужньо, по дорослому, по чоловічому. Якось попросив дідуся повезти його на місце події, де розповідав йому про страшні подробиці останніх хвилин життя дорогих йому людей. Принаймні, все те, що вдалося йому згадати - чітко, в деталях, без емоцій. Кажуть, такі особливості дитячого організму, дитячої психіки – справжні емоції й почуття з’являться пізніше, коли він підросте, коли усвідомить справжні масштаби того горя й біди, які внесла в його життя й долю фатальна зустріч з рашистськими орками. Ті нелюди забрали у хлопчика найдорожче, що в нього було: ніжну й лагідну маму, доброго й турботливого татуся, люблячого дядю, який у хвилину небезпеки, ризикуючи своїм власним життям, кинувся захищати від біди усю їхню родину. Цього він ніколи рашистам не подарує й не пробачить. Як і ніхто з нас в Україні не пробачить рашистам ні зруйнованих людських доль, ні втрачених надій на мирне й спокійне життя у своїй власній, вільній і незалежній державі.
Тож нехай хоч у майбутньому буде щасливою твоя доля, любий хлопчику, у мирі, спокої та благополуччі. Нехай світлою й сонячною буде твоя життєва дорога, хай поруч завжди будуть люди, які тебе люблять, допомагають та підтримують.

Катерина Гавриш, "Носівські вісті".

ПОСТСКРИПТУМ:
Після того, як сюжет про трагедію родин Салівон та Близнюків показали по ТСН, у якому хлопчик розповів про те, що йому дуже б хотілося мати нового велосипеда, бо старий часто ламається й дідусеві його важко лагодити, у нього з’явився добрий чарівник – в особі Дмитра Ламзи. Дмитро просто взяв і подарував Андрійкові омріяного велосипеда. А ще чоловік пообіцяв і надалі підтримувати та допомагати хлопчику, в якого рашисти відібрали не тільки батьків та дядька, а й вкрали дитинство…
03454/posts/1179280706158365/