Різдв’яна “проповідь” під банером Ігоря Рибакова

10.01.2012   20:48 — Агенцiя

Після служби в Катерининській козацькій церкві у перший день Різдва ми поїхали з Чернігова у село Стольне до родичів розговлятися. Дорогою туди ми той банер навіть не завважили. А вже вертаючись, проїхати попри нього і не звернути увагу – просто не можливо.

Велике рекламне полотнище припасовано на слупі, на самому повороті між кутом місцевої школи та вже трохи облупленим колгоспним готелем. Власне, сам банер кидається в очі ще й тому, що також подертий. Навпроти з обдертою штукатуркою готелю – подертий, ніби злими псами, банер. Шматтям паперу, що звисає з нього, грається вітер. А довкола, туди-сюди, снують святкові люди. І ніби ніхто того подертого банера не помічає. Все ніби нормально, ніби так і має бути, ніби нічого й не трапилось.

Печальна картина.

А що ж на банері? А на банері народний депутат України Ігор Рибаков вітає тутешніх людей з Різдвом Христовим. І ось, уже на перший день цього великого свята ті привітання хтось подер. То так сумно і трагічно виглядало, що ми призупинилися, а потім і вийшли з авто.

-Христос народився!, – ми і не зчулися як до нас підійшла поважного віку тітонька.
– Славимо його!
Тітонька нас упізнала, одразу сказала нам чиї ми є діти чиїх батьків та почала розпитувати як та шо, та “як там у городі?”, а я, хоч убий мене, не второпаю ні як її звати, ні з якого сільського кута вона родом. За тими балачками ні про що не втримався однак не спитати: а шо ж то з тим щитом рекламним? Які то злі собаки його дерли?

Реакція святешньої тітоньки стала для нас цілковитою несподіванкою. Вона сипнула словом – як льодом у вогонь. Підняла погляд на подертий банер і весело засміялася. “Правильно, що подерли. А то, понімаєш, понаїхали тута. Поробили з нас кукурузників. Думають, отак і будуть на нас наживатьця. Кровопивці. Ага, поздравляє він нас… Да знаємо, шо він хоче, цей наполєончик. У верховную раду він хоче на нашому горбі в’їхать. Умнік, понімаєш. Правильно, шо подерли!..”

За цим блискавичним тітчиним спітчем, за цим словесним громом, ніби серед ясного різдв’яного неба, запала раптом мовчазна пауза. Ми не знали як себе вести і що при тому говорити. Ніяковість, домішавшись до чарки доброї горілки з перцем, випитої нещодавно за св’ятковим столом, заграла нам на наших лицях пломінким, густим рум’янцем.

-Тітко, ви мене звиняйте, і не подумайте, ради Бога, шо я теж великий умник, і я знаю, шо коли ви з хлопцями на вечорницях тискались, то я тоді ще під стіл пішки ходив, і сьогодні за роками ви є мудра женщина, але можна я спитаю вас? Чи читаєте ви хоч якусь газету?

-Аякже. Виписую “Наше слово”, районну газету.

-Так хіба там, тітко, нічого не написано, шо треба вчитися хоч трохи мислити, шо треба жити найперше з повагою до самого себе, шо треба думати – шо ти робиш, навіщо ти те робиш, шо за тим буде або шо за тим може бути, і як то може виглядати, і чи не буде потім соромно за те, що необачно, через власне глупство натворив?! Чи вже сором у селі – то таке, на що ніхто не звертає уваги, може, то вже така категорія, яка нікого тут і ні за що не зачіпає..?

– Я не поняла?! Ти шо за нього заступаєсся?!
– За кого?
– Да оце ж за цього, – підняла тітка руку з указівним пальцем на обшарпаний щит.
– Я цього чоловіка, цього депутата київського, ніколи в житті не чув і не бачив. А ви його знаєте?
– І знать не желаю!

– Так, а звідки тоді така агресія? Ну, вітає вас чоловік із Різдвом Христовим. Так шо тут поганого? Уявіть собі, шо написав він вам откритку велику, всьому селу, і повісив на стовпі. Так шо він вам поганого зробив? Або б, наприклад, ви його не знаєте, а він заїхав у село і прийшов до вас – особисто до вас у двір – стукає у сінешні двері і просить заколядувати. Співає вам колядку, бажає вам на весь рік здоров’я, усякого-всякого добра. Так ви його що, за сорочку схопите, галстук на ньому рватимете, плюватимете під ноги чи все-таки дасте “рубель бумажний”, сяких-таких гостинців, а мо’ й чарочку наллєте?

– Ну, як прийшов би до мене додому колядувать, дак, ясно, шо не вигнала б. Дала б і конфет, і трохи грошей, і чарку б налила.

– От, бач! Так цей же щит – то ж те саме. Взяти і обдерти – то ніби чоловік до вас колядувать прийшов, а ви на нього собак натравили. Не знаю, як вам, тітко, а мені соромно за село і за земляків. От ви розумієте як воно, є люди, які живуть спокійно, розсудливо, без скандалу. Коли їм щось не зрозуміло – вони збираються, поміж себе радяться, питаються у вчених людей. Такі люди нічого не ламають, не рвуть, навпаки все бережуть, читають, думають, навчаються, обживаються, живуть з Богом у серці і царем у голові. Таких людей називають людьми цивілізованими. А є дикуни. Є люди – як ті мавпи. Мавпи ж теж на людей схожі. Але коли їм дають газету, ви бачили, тітко, що мавпа з тою газетою робить?!

Тепер тітка на якусь мить замовкла. Вона ніби перетравлювала усе те, що тільки-но почула. Її те зачепило за живе, їй те, було видно, не сподобалось.“Дак ти хочеш мені сказать, – тітка прийшла нарешті до тями, – шо він ловкий?!” І знову підняла свій вказівний палець до обідраного банера з Ігорем Рибаковим.

-Я взагалі його не знаю. Я не знаю, чи він ловкий чоловік, чи поганий. Але при чому тут цей щит із привітанням? Що на ньому не так написано? І яка різниця в тому, хто вас із Різдвом вітає – Ігор Рибаков чи, скажімо, Святійший Патріарх Філарет, чи хоч би й папа Римський? То вже єсть велика честь, що вас вітають. Раз вітають – значить поважають. Значить ви тут з вашим селом не байдужі, ви комусь потрібні. То ж навіщо привітання рвати? Це ж не мавпі дали газету, а до людей із посланням звернулися. А як не подобається той, що звернувся – так то ваша справа, не відповідайте йому взаємністю. Але залишайтеся при тому мудрими людьми. Найперше самі себе поважайте, не виставляйте самі себе на посміховисько. Ну, хіба ж не так, тітко? Ну, хіба ми – всі ті, хто тут живуть – не виглядаємо дикунами з цим пошматованим банером?

– Може, й так? Некрасіво получається. Але ж він обдурить нас, вражий син, залізе у Верховну Раду.

– Ну, добре, висить тепер цей обідраний плакат, так то вже всьо тепер, вийде по-вашому, він тепер не “залізе” у Верховну раду? Ви його тепер спинили, як шведа під Полтавою?
– Всьоравно – залізе, вражий син.
– То треба було це Різдв’яне привітання рвати? І як він, ви мені розкажіть, “залізе” у новий склад парламенту, якщо би ви за нього не проголосували? Він же за руку вас не візьме і вашим пальцем пташку проти свого прізвища не поставить.
– А як до нас у село залізли оті нові орендатори і позасівали усьо чисто цього року кукурузою?
– А як залізли? Приїхали у село серед ночі, приставили рушниці стольненцям до скроні і сказали: підписуйте аренду на 15 років, бо порішимо вас усіх тутечки і одразу?! Чи все-таки зібрали тії прудкі хлопці в клубі збори, солодко розказували вам казки дідуся Панаса, а ви, мабуть, слухали, кивали головами, порозвішували вуха та й продалися за мішок дерті? Не так було?

– Да, так же ж і було, бо дурні. Бо нам наговорять, а ми й віримо.

– Хай би хто там шо не говорив – можна слухати, і навіть треба слухати, але думати і робити треба те, що на користь селу й людям. І якщо вітають – то треба ті листівки не рвати, як мавпа газету, а треба за то людям дякувати. Чемно дякувати, хоч хто би з тою листівкою не звертався. Бо так прийнято, так ведеться поміж розсудливих людей. Завжди дякувати, посміхатися привітно, але й розуміти – що то є, звідки ноги ростуть і задля чого все те робиться. Ото є розумно і по-цивілізованому. Що ж до Ігоря Рибакова, то наскільки мені відомо, він, тітко, до вашої кукурудзи нічого не має. А до виборів – може, й так. Але без вашого голосу все одно у парламент не “залізе”, як ви кажете. Бо якби все було так просто, якби від вашого голосу нічого не залежало, ніхто би вам у селі ті банери не чіпляв. І не банери треба рвати. Треба рвати зайве волосся на деяких частинах тіла тому, в кого чешуться руки, а в голові – гуляє вітер. Погоджуєтеся зі мною, тітко?

– Тут ти правду сказав.
– От, бач! Тому ще раз кажу Вам: Христос народився!

– Славимо його, – відповіла тітка, і, здається, після цієї раптової і спонтанної бесіди під пірваним банером нам обом стало легше.

http://www.hvilya.com/news/rizdv_jana_propovid_pid_banerom_igorja_ribakova/2012-01-10-296