Батуринська трагедія і сучасність

12.11.2016   12:06 — Агенцiя

Знищення Батурина разом із цивільним населенням військами армії Московського царства, що відбулося 308 років тому, було трагедією не тільки українського, а міжнародного, європейського рівня.

Відомий чернігівський історик Сергій Павленко так окреслював масштаби цієї катастрофи: «жертвами погрому 2 листопада (13 – за новим стилем) 1708 р. у Батурині стали 5-7 тис. мирних громадян, 6 – 7,2 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків». Дослідник, як і його колеги, також докладно вивчили нищення московськими загарбниками, які були православними християнами, православних батуринських церков і жителів, теж православних християн, що там ховалися.

Власне факт злочину спочатку визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили, так собі, звичайна практика державної політики... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано: «И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».

Інше ставлення до цієї катастрофічної події було у європейських дипломатів, які побували у Московському царстві. Англійський посол Чарльз Вітворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», у якому прямо вказав, що «місто Батурин негайно було взято і спалено, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі».

Здається загартований після стількох походів і війн шамбелян (камергер, тобто придворний чин високого рангу) Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році, занотував у своєму щоденнику: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили».

Як писав Микола Маркевич, український історик (XIX ст.): «Сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Помстившись за вчорашнє, Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, разсеялось по домівках обивательським, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадив ні жінок, ні дітей. Сама звичайна смерть була живих четвертувати, колесувати і на палю садити, а далі вигадані були нові роди мук, саме уяву в жах приводять».

За свідченням шведського історика Фрікселя, Меншиков наказав розп’ясти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, що спіткала Батурин.

Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під такими заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

Отже, ще для Європи XVIII cт. такі злочини як Батуринська різанина однозначно вважалися військовими злочинами, злочинами проти цивільного населення, злочинами проти людяності, хоч і термінів таких ще не існувало. Вони з’явилися тільки у XX ст. після приголомшуючих звірств комуністів, нацистів та їхніх послідовників.

Комуністи, «гідні» спадкоємці царату, не зупинялися ні перед чим для утвердження і збереження своєї влади. Це й гарматний розстріл Києва Муравйовим у лютому 1918 року, і багато інших подібних злочинів.

Вірний ленінець Володимир Затонський у спогадах так описував побачене в лютому 1918 році у Києві: «Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

74 роки комуністичного панування коштували Українському народу за щонайменше 10 мільйонів життів. Вони не були випадковими. Ще у тому ж 1918 році Володимир Ленін повчав такого ж злодія Льва Троцького: «Свіяжськ, Троцькому. Здивований і стривожений уповільненням операції проти Казані, особливо якщо правильно повідомлено мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити противника. По-моєму, не можна жаліти міста і відкладати довше, бо необхідно нещадне винищення». Його наступник Йосіф Сталін пішов ще далі і застосував голод як зброю…

Сучасна Російська Федерація також нічим не гребує у безславних спробах підкорити Україну, поставити її на коліна. У свій агресії проти нашої держави знову практикується нищення населених пунктів з мирними жителями. Згадайте ракетно-артилерійські обстріли Щастя, Маріуполя та багатьох інших міст і містечок, сіл Донеччини, знущання, пограбування, вбивство цивільного населення. То чому дивувати російським злочинам у Сирії?

Батуринська трагедія нагадує, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився. І тільки сильна армія потужної єдиної і консолідованої держави Україна є гарантом нашої безпеки і майбутнього. А Захід за українською допомогою має нарешті зрозуміти, що міжнародними зусиллями агресора необхідно рішуче зупинити і винні ідеологи, організатори і виконавці всіх цих злочинів повинні понести невідворотну кримінальну відповідальність.

 
Сергій БУТКО, Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті