Прощена неділя: психотерапевт розповів про важливість цього дня і про те, як прощення допомагає зцілити рак

18.02.2018   10:19 — Агенцiя

18 лютого, наступає Прощена неділя — день, коли віруючі, перед вступом у Великий піст, повинні пробачити всіх своїх кривдників.

Кореспонденти Сегодня розібралися, чому так важливо прощати з медичної точки зору. Про важливість, а також про терапевтичний механізм вибачення нам розповіла Ліна Євдокимова, психолог, психотерапевт Київського міського центру радіаційного захисту населення, реабілітолог онкохворих.

Чому образа руйнує

Коли виникає образа? Коли наші очікування і уявлення про те, як повинен був вчинити або сказати наш опонент, не співпали з його діями. Ми не розуміємо, "як так можна", ми в сказі через те, що людина навіть не збирається вникати в те, що і чому вон зробила не так тощо. Так або народжується гнів, або ми впадаємо у відчай через те, що "я – не зрозумілий". Ці адреналінові почуття енерговитратні. Якщо ж вони до того ж не ситуативні, а тривають тижнями, а то й роками – то організм, щоб не зламатися через такий шалений темп витрачання сил уповільнює всі свої реакції. Він повільніше синтезує нові клітини, а значить, старіють всі органи без винятку, виникають ранні зморшки.

Зашкалює рівень гормону стресу пригнічує роботу імунної системи - таким чином людина починає не тільки частіше хворіти, а й ризикує отримати рак, адже одна з функцій імунної системи - розпізнавання дефектних клітин і їх знищення, а адже переродження клітини в нашому організмі з'являються щогодини. Гормон стресу пригнічує вироблення дофаміну і серотоніну: людина втрачає смак до життя.

Адреналін перешкоджає виробленню ще одного важливого гормону - мелатоніну: без нього неможливе адекватне функціонування все тієї ж імунної системи; людина рано чи пізно отримує проблеми зі сном, аж до стійкого безсоння.

Завжди сповільнюється робота ендокринної системи. Як наслідок, погіршується обмін речовин, що провокує набір ваги, скачки артеріального тиску і проблеми в гормональній системі. Щоденне напруга і неможливість "переварити" ситуацію призводять до стійких закрепів, що, в свою чергу, викликає хронічну інтоксикацію організму. Як бачимо, від образи страждає аж ніяк не кривдник.

Причому не завжди ця образа спрямована на конкретну людину. Люди можуть ображатися на долю (вона не та, на яку розраховували) або на весь світ (він несправедливо влаштований), але механізм - все той же. Образа на себе руйнує не менше, а в ряді випадків - навіть більше, оскільки в такому випадку організм може не просто впасти в "анабіоз" (з наслідками зазначеними вище), але і запустити програму самознищення - адже йому дано сигнал про "непотрібність".

Як навчитись відпускати

По-перше, необхідно змиритися з такою об'єктивністю: в конфлікті ніколи не буває абсолютно правих і неправих на 100% боку: завжди винні обидві сторони. Просто хтось менше, хтось більше. Значить, ви не такий вже і потерпілий.

По-друге, необхідно усвідомити, що страждати взагалі ніколи не варто - навіть саму образливу ситуацію потрібно розглядати як життєвий урок. Найбільш очевидний - він може змусити вас повчитися дипломатичності чи вмінню говорити "ні", бути виборчим у виборі друзів або не чекати від людей кришталевої ідеальності.

По-третє, зрозумійте: якщо не будете судити ви (а образа означає, що ви суддя - адже ви точно впевнені, що ваш кривдник вчинив "не так"), то і ваші вчинки в майбутньому будуть оцінені не так прискіпливо.

Якщо ви щиро згодні з логічністю зазначених причинно-наслідкових зв'язків, то пробачити кривдника вам не складе труднощів, і навіть не виключено – захочеться особисто сказати йому про це. Таке бажання і є мірило того, що образи більше немає. Якщо ви не відчуваєте після вибачення до кривдника ніяких почуттів – ні позитивних, ні негативних, то це також наслідок вибачення. Зверніть увагу, що мова про спокійне, безпристрасне відношення. Якщо ж "він мені по боку" або "мені тепер фіолетово", то це демонстративна байдужість і прихований протест проти "правоти" опонента: це теж форма образи.

Якщо пробачити важко

Не завжди відпустити образу легко з першого разу, тому спробуйте таку техніку. Сядьте в зручну позу, в кімнаті повинно бути тихо. Закрийте очі, і уявіть сніжне поле – серед безлічі сніжинок знаходиться ваша образа або відразу кілька, цей сніг заморозив вашу свідомість і ваші почуття. Посеред поля яскравим полум'ям горить вогонь – це ваше серце. Саме воно, а не розум здатне на безглуздя, зокрема – на любов до "ворогів", жалість і співчуття. Тепер "підійміть" уявним вітром цей сніг, підійміть так, щоб утворився вихор і сніжна воронка стала крутиться біля вогню. Язики полум'я стануть перетворювати кожну сніжинку в пар. Пар за законами фізики розчиняється, відлітає, і його не те що не видно – від нього через мить не залишається і сліду.

Повторюйте цю техніку до тих пір, поки при думці про сніг ваше серце не буде стискатися, не стане прискорюватися пульс, а в районі сонячного сплетіння вже не буде пекучого холодку.

Докази: історії з життя

У медицині існує таке поняття, як "тип ракових особистостей". "Однією з рис такої особистості є образливість, - каже Ліна Євдокимова. - Не применшуючи необхідності і важливості медикаментозної терапії (!), я розповім вам про два красномовні випадки з моєї практики, коли відпущена образа повертала пацієнта до життя, а затаєна - приводила до летального результату.

Отже, випадок перший. Коли я працювала в Національному інституті раку в одній палаті лежало два Олександри. У першого була 1-а стадія раку, другого лікарі давали не більше 30% на одужання. Перший пацієнт був ображений на все і вся: на батьків, життя, невлаштованість світу. Справа в тому, що одного разу з сім'ї пішов його батько, а мати незабаром теж стала жити з іншим чоловіком, хлопчика виховувала бабуся. Скільки я не билася з цим Олександром, він твердив: "Не витрачайте на мене час. Я не збираюся жити", – і цей хлопець, на жаль, помер. Доля у другого Олександра була не більше гладкою: він виховувався вулицею і, за його словами, мало не скотився, як і його колишні приятелі-наркомани. Як я вже сказала, цей Саша, за прогнозами онкологів, був приречений. Але він з кожною нашою розмовою все більше надихався, збирався жити далі, простив тих, "завдяки" кому він ріс в такому середовищі, переоцінив свої вчинки, знайшов сенс життя – і, за його словами, зрозумів, що повинен подякувати Богові за цю хворобу, яка змінила його життя. Цей Олександр живий! Мало того, він одружився і не має проблем з еректильною функцією. А рак у нього був саме простати: операція була складна, тривала дев'ять годин.

Випадок другий. Молодша сестра затаїла образу на старшу – за те, що, на її думку, доля несправедливо дала сестрі чоловіка і дітей, а вона довго не могла вийти заміж. Сестри багато років не спілкувалися, і одного разу у цієї дівчини діагностували рак крові. Вона лікувалася, її стан то поліпшувалося, то погіршувався. Перед останнім етапом терапії старша сестра потрапила в ДТП і загинула разом з чоловіком. Діти залишилися сиротами. Дівчина пообіцяла собі, що, як тільки одужає, стане для цих дітей мамою і тим самим хоча б посмертно спокутує перед сестрою свою провину. Вона так плакала, у мене розривалося серце! Дівчина вижила, і тепер у неї троє дітей: двоє сестри і своя власна".