Документи повертають пам’ять про земляків

28.02.2015   15:34 —

До 70-річчя Перемоги над нацизмом Черниська громада одержала від районної краєзнавчої організації уточнені та доповнені дані про 220 своїх земляків, які загинули на фронтах Другої світової війни. Необхідно зазначити, що в середині 70-х рр. ХХ ст. районна Книга Пам’яті вказувала 160 чоловік.

Сьогодні нова цифра воїнів-земляків складається з інформації двох томів обласної Книга Пам’яті – 200, районної Книги Пам’яті – 7, інтернет-сайту “ОБД-Мемориал” – 13.

Опрацювавши вказані джерела маємо наступну інформацію: загинули в боях – 63, зникли безвісті – 87, загинули в полоні – 6, померли від одержаних поранень – 19. На жаль, про 45 чернишців відомі лише прізвища. Найбільше безвісті зниклих у серпні та вересні 1941 року. На грудень 1943 року теж припадає значна кількість безвісті зниклих та вбитих.

До лав Червоної Армії мешканці села Черниш потрапляли відповідно чергових призовів у 1938, 1939, травні 1941 років., а згодом їх кількість збільшиться у перші місяці війни. Разом з радянськими військовими частинами, які визволяли село у вересні 1943 року та наступні місяці і роки, далі на Захід йшли і черниські чоловикі. Так, найстаршим з усього списку є Авксентій Самойлович Снигир, 1893 р.н. (зник безвісті в вересні 1941 р.), а серед наймолодших – Олександр Євдокимович Омельченко, 1926 р.н. (зник безвісті в листопада 1944 р.). А ось гвардієць автоматник Михайло Митрофанович Мосич, 1924 р.н., загинув за декілька днів до Перемоги – 3 травня 1945 року.

Найбільшою цифрою позначається кількість зниклих безвісті. Їх чекали та розшукували рідні як під час, так і після війни. У 1957 році працівники військкомату опитували односельців зниклого безвісті І.І. Йовенка, але констатували наступне: “Письма отец не получал… Извещение о судьбе Иовенко И.И. в Черниговский ОГВК не поступало. Исходя из выше изложенного, можно считать, что рядовой Иовенко Иван Иванович, находясь на фронте пропал без вести в июне 1941 г.”. Мати двох дітей Єфросинія Акуленко три роки намагається одержати інформацію про свого чоловіка Івана Григоровича та вирішує в 1944 році надіслати листа до Центрального бюро по обліку комуністів при ЦК ВКП(б): “Я же связи не имею с первых дней войны и розыски остаются безрезультатные… решила обратиться к Вам с данным письмом, надеюсь получить положительный ответ, так как уверена в том, что Центральному Комитету партии известно, где вращаются его члены партии… в настоящее время мне очень тяжело воспитывать двух детей не имея даже справки из военкомата о том, что мой муж призван на фронт, по которой я могла бы получать хоть малейшую помощь на детей от Государства”.

Відкриті архівні документі свідчать про нелегку долю наших земляків, які потрапили у страшний вирій поразок Червоної армії 1941 року, а згодом гинули перемагаючи відступаючого ворога. Так, Трохим Мусійович Зинченко у 1938 році проходив службу в лавах Червоної Армії, а згодом навчається в Київському піхотному училищі, у 1941 році стає командиром кулеметного відділення 637 сп 140 сд Південно-Західного фронту, але у вересні потрапляє в оточення, у документі зазначався як зниклий безвісті. Однак вже наступний документ свідчить про те, що в 1943 році він –лейтенант, командир стрілецького відділення 1170 сп 348 сд – загинув у бою 25.06.1944 р. та похований у с. Коноплиця на Білоруській землі.
На фронтах війни командирами відділень, батальйону та танків було 11 чернишців-офіцерів, які мали лейтенантські звання. 11 чоловік із сержантсько-старшинського складу командували відділеннями, водіями, танками, гарматами, були помічниками командирів відділень, розвідниками та механіками-водіями танків. Але ж більшість воїнів була рядовими стрілками, мінометниками, кулеметниками, телефоністами, шоферами, автоматниками, розвідниками, санітарами, артилерійськими навідниками, будували переправи, були партизанами.

Вперше за 70 років Черниська громада одержала можливість дізнатися про мужність та героїзм своїх земляків, які засвідчені текстами нагородних документів. Наведу уривки з них:
Садченко Микола Корнійович (1922–1943), гв.мл.лейтенант, командир танка Т-34, нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ст.: “За время боев при взятии населенных пунктов… проявил упорство в обороне и дерзость в наступлении на полном ходу своего танка врывался в расположение врага, гусеницами и огнем уничтожал его опорные пункты”.

Кондратенко Дмитро Парфенович (1906–1943), рядовий 228 сп 55 сд, нагороджений медаллю “За бойові заслуги”: “В боевых действиях полка на правом берегу Днепра… проявил себя смелым и стойким бойцом-санитаром… вынес с поля боя 13 раненых с их оружием бойцов и командиров… В бою 6.12.1943 г., выполняя свои обязанности, был ранен”.

Кривець Микита Олександрович (1917–1944), сержант, помічник командира відділення 434-ї окремої розвідроти 381 сд, нагороджений орденом Слави ІІІ ст.: “Тов. Кривец участвуя в дневном поиске по захвату контрольного пленного… из своего автомата уничтожил 7 финских солдат и забросал гранатами ручной пулемет, который не давал возможность разведгруппе отходить, этим самым дал возможность доставить пленного и спас жизнь своих товарищей”.

Слюсаревський Василь Миколайович (1915–1944), рядовой 111 сп 55 сд, нагороджений медаллю “За відвагу”: “под артминометным огнем противника принимал активное участие в постройке переправы через реку Брагинку стоя по пояс в воде”.

Стельмах Андрій Миколайович (1919–1945), єфрейтор, развідник-спостерігач, нагороджений медаллю “За відвагу”: “Неоднократно в боях с фашистскими захватчиками по освобождению нашей земли показывал образцы мужества, умения и отваги. За проявленную отвагу, мужество и умение при прорыве обороны немцев и в боях по овладению нашими частями городом Петсамо достоин правительственной награды…”.
Білоконський Михайло Тихонович (1915–1944), старший сержант, розвідник, нагороджений медаллю “За відвагу”: “личным примером он с правого фланга прикрывает группу захвата автоматным огнем от нападающего противника и подавляет огневую точку, тем самым дает возможность выполнения боевой задачи”; орденом Червоної Зірки: “первым ворвался в траншею и набросился на немца войск СС… отличился смелостью и настойчивостью, пренебрегая опасностью, с честью выполнил поставленную задачу”; орденом Вітчизняної війни І ст.: “возглавляя группу захвата разведки, презирая опастность и рискуя жизнью ползком подобравшись к траншеям противника, ручними гранатами уничтожил две пулеметные точки, первым ворвавшись в траншею противника захватил пленного. При сопровождении к своим траншеям был смертельно ранен, истекая кровью и теряя силы т. Белоконский до конца выполнил боевое задание, пленный был доставлен в часть. За проявленное мужество и отвагу достоин награждения орденом Отечественной войны І степени посмертно”.
Минули десятиліття від завершення страшної війни. Вдячні чернишці звели пам’ятник на честь загиблих, а викарбувані на меморіальних дошках прізвища односельців відсьогодні розповідатимуть свій літопис доль та днів минулих.

Уточнення та доповнення даних про загиблих земляків на фронтах війни проведено для сільських громада Ведилець, Дніпровського, Ковпити, Пакуля, Седнева, Старого Білоуса та оформлюється в так звану “Хроніку втрат земляків” – прізвища воїнів розміщуються в тексті списку у хронологічній послідовності подій на фронтах війни. Також у минулому році для ознайомлення з “Хронікою втрат земляків” у селі Ведильці започатковано її розміщення в приміщенні місцевого Меморіалу Слави. Сподіваюсь, що подібна краєзнавчо-дослідницька робота знайде гідне продовження в інших сільських громадах.

Андрій Курданов, голова районної організації краєзнавців