Глибока криниця таланту. До 90-річчя від дня народження В. Г. Грипича

10.09.2013   11:47 — Агенцiя

Відомому діячу українського театру, одному з провідних режисерів України, народному артисту України та СРСР, лауреату премії імені О. Д. Попова, премії Спілки театральних діячів України «Наш родовід» та обласної премії імені М. М. Коцюбинського, колишньому художньому керівникові Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Володимиру Грипичу 2 вересня виповнилося б 90 років від дня народження.

60 років свого свідомого життя він віддав самовідданому служінню українському театральному мистецтву, із них 20 – Чернігівському театру імені Т. Г. Шевченка. Помер В. Г. Грипич у 2005 році.

Ще за життя він так розповідав про себе: «Сам я з села Ольшани, що на Полтавщині. Був ще малим, коли родина переїхала до Харкова, там вперше ступив на театральний кін. Думаю, що в моїй долі велику роль зіграла сама сутність тогочасного Харкова – одного з кращих театральних міст Європи. Ще школярем відвідував драматичний гурток, яким керував Олександр Мар’яненко. У театральному інституті моїми вчителями були Мар’ян Крушельницький, Лесь Сердюк, інші відомі педагоги. За призначенням поїхав у Західну Україну і пропрацював там багато років. Кілька вистав поставив за кордоном. У мене багато учнів, талановитих, відомих в Україні режисерів. Маю свій доробок і в кіно. Зокрема, поставив фільм за повістю Михайла Стельмаха «Дума про тебе». До Чернігова десять років працював у Запорізькому театрі. Після смерті дружини переїхав до Чернігова. Це чудове місто полюбив усім серцем…»

За час роботи в театрах України Володимир Грипич здійснив багато постановок різножанрових вистав за творами сучасних авторів, української та світової класичної драматургії, що стали справжнім надбанням українського театру. Більшість його постановок яскравими сторінками увійшли до літопису українського національного театрального мистецтва.

Особливе місце у творчості режисера Володимира Грипича займала історична тема, яка висвітлювала боротьбу українського народу за свою незалежність. Назвемо хоча б думу-оперу «Сліпий» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка, автором лібрето і постановником якої у Чернігівському театрі був Володимир Грипич. Продовженням історичної тематики у його творчості стали вистави на місцеву тему. Про сиву давнину рідного краю, легендарних героїв дохристиянської Русі розповідала легенда стародавніх часів чернігівської землі «Княжна Чорна» за романом Дм. Міщенка «Сіверяни». Значною подією у культурному житті Чернігівщини була його постановка історичної драми «Чернігівка» за однойменною повістю-бувальщиною М. Костомарова. Тяжіння до «режисерської драматургії», тобто, створення власних сценічних еквівалентів того чи іншого прозаїчного чи поетичного твору – характерна риса творчості Володимира Грипича.

Його думки про театр, про роль і завдання театру в житті суспільства, сказані ним іще п’ятнадцять років тому, залишаються сучасними до наших днів: «Я переконаний, що театральне мистецтво в період становлення молодої незалежної держави відіграє неоціненну роль у духовному і патріотичному вихованні народу. Сьогодні театральне життя в русі, у боротьбі багатьох течій і тенденцій, і це треба враховувати. Всі складнощі, всі негаразди, які переживає наша країна, віддзеркалюються в театрі. Нині він переживає складні часи. Але будемо пам’ятати, що театр покликаний удосконалювати життя, вносити порядок і ясність у вчинки, у свідомість глядача. Головне – не сповзти нижче нинішнього рівня, закріпитися, утриматися і розвиватися у потрібному напрямку далі».

Про те, що на його думку є визначальним компонентом культури, він говорив так: «Культура – річ консервативна, але в хорошому розумінні цього слова, тому що головне в ній – спадкоємність, передача пам’яті. Це – постійне тепло попереднього досвіду, котрий входить у тебе, і від тебе переходить до наступних поколінь. Коли кожна культурна людина буде намагатися взяти все краще з того, що було, і, збагативши, передати нащадкам, ми здатні зберегти і збагатити культуру. Відрадно, що в Україні почалося духовне відродження, яке неможливе без національної культури, історії, мистецтва. Вважаю, що майбутнє українського театру виллється в дуже яскраву, виразну національну форму, бо тільки національне – неповторне, тільки воно й відрізняє одне мистецтво від іншого, надає йому прикмет індивідуальності. Ще зовсім недавно про культуру і мистецтво було прийнято говорити виключно в урочистих тонах. За штучною парадністю важко було розгледіти будні культури, її проблеми, які накопичувалися десятиріччями. Сьогодні саме життя, духовний стан суспільства змушують думати і говорити про них відверто і серйозно. Маю на увазі насамперед ставлення до рідної мови. У більшості наших українських театрів вкрай занедбана культура сценічної мови. Маю на увазі не лише фахові якості – дикцію, постановку голосу. Дуже непокоїть відвертий брак літературної української мови на сцені. Часом на кону (та й по радіо, і телебаченню) лунають такі «перли», що стає соромно за тих, хто їх виголошує, і боляче за свій народ. Усі ми розуміємо, що становище треба виправляти, що українську національну культуру і головний її сегмент – мову – треба рятувати. І не тільки на державному рівні, але й на рівні сім’ї. Самі громадяни повинні стати охоронцями рідної культури, рідної мови, національного мистецтва. Загине мова – загине й культура».

На запитання, з чим він пов’язує свої надії, Володимир Григорович відповідав: «З театром, звичайно, з його майбутнім. Думаю над тим, як у старому Чернігові створити меморіальний український театр. Треба шукати шляхи, як достойно вивести наш театр у загальнонародне русло відродження. Театр повинен бути емоціональним. Я не мислю іншого театру. Якщо театр не впливає на емоції людини, а через них і на її розум, він не потрібний».

Найголовнішим в театрі Володимир Грипич вважав актора, його величність! В театрі, як і в мистецтві взагалі, на його думку, пріоритет повинен надаватися таланту, навіть у період його тимчасових невдач. І, звичайно ж, дуже важливим компонентом є репертуар. Зважаючи на те, що сучасна драматургія, висловлюючись образно, кульгає на обидві ноги, доводиться ставити в основному класику. Але від цього, на думку досвідченого майстра українського театру, виграють і театр, і актори, і режисери. Класика – це те життєдайне джерело, яке ніколи не пересохне.

«Думаючи про майбутнє, - говорив Володимир Грипич, - я згадую минуле, ті своєрідні камінчики, які я за свої п’ятдесят років роботи в мистецтві клав у побудову нової держави України. Пригадую постановку «Лісової пісні» у Луцьку, коли мене чомусь дуже серйозно звинувачували, що я трактував фінал не як оновлення окремої людини – Лукаша, а як прозріння всього українського народу. Згадую «Гайдамаків» у Львівському театрі імені М. К. Заньковецької, виставу, що стала подією не тільки у мистецькому житті Львова, а й у політичному. Коли йшли патріотичні сцени, глядач у залі вставав у єдиному емоційному пориві. «Гайдамаків» грали у Москві, у Кремлівському палаці, до 150-річного ювілею Т. Г. Шевченка. Я був настільки схвильований, що вийшов на вулицю. Велася трансляція вистави. І ось уявіть собі таку картину: вечір, кремлівські вежі, старовинні собори, і раптом тут, у колисці російського царату, від якого все життя зазнавав гноблення великий син українського народу, лунає з гучномовця Шевченкове слово: «Любіть її, думу правди, козацькую славу, любіть її!».

За високі творчі досягнення та значний особистий внесок у скарбницю українського національного театрального мистецтва В. Г. Грипича у 1999-му році було нагороджено відзнакою Президента України – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Світла пам’ять про великого Майстра залишиться у серцях вдячних нащадків і послідовників назавжди.

Ольга Зеленська, театрознавець.