До річниці вигнання нацистських окупантів з України

28.10.2021   11:11 — Агенцiя

Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова силами люфтваффе. 11 вересня частини вермахту увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером і Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід.

17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР.

22 червня 1941 року розпочалася війна між вчорашніми союзниками – Третім Рейхом та СРСР, внаслідок чого до кінця року більшу частину України окупували німецькі війська. У грудні 1941–січні 1942-го радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але зайняли лише незначні ділянки в Криму та під Барвінковим. Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела до двох катастрофічних поразок радянських сил у Криму і під Харковом та їхнього відступу аж до Волги. Всю нашу територію зайняли окупанти.

У лютому наступного року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, Червона армія зайняла Харків і деякі інші українські міста, але вже в березні залишила їх через німецький контрнаступ. Лише восени розпочалось остаточне вигнання з України нацистських окупантів.

28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на околиці міста Чоп на Закарпатті. Однак боротьба на тій ділянці розтягнулася аж до 25 листопада.

У вигнанні окупантів брала участь вся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани (разом понад 3 мільйони солдат-українців), національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією (близько 100 тисяч вояків) і бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.

Але подіями жовтня-листопада 1944-го війна не скінчилася, Українці воювали в Європі до 8 травня 1945 року та в Азії – до 2 вересня. На Батьківщині збройний спротив радянській владі тривав ще понад десятиліття.

Вигнання нацистських окупантів супроводжувалося вчиненням масових злочинів, які організував сталінський режим і радянські війська з вини його командування. На найнебезпечніших ділянках фронту масово використовувалися «чорносвитники» – поспіхом мобілізоване радянським командуванням (польовими військкоматами) місцеве населення, яке кидали у бій непідготовленим, необмундированим та неозброєним. Українські армійські частини Радянської армії у 1943–1944 роках використовувалися в боях проти національного підпілля, що означало братовбивчу війну між українцями, які служили у РСЧА та УПА.

В очищеному від німців Криму у 1944 році радянська влада здійснила низку депортацій, зокрема повністю виселила до Середньої Азії кримських татар (180 тисяч).

Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни – масові репресії продовжувалися аж до смерті Сталіна. На Західній Україні під час придушення національного руху, за різними даними, було вбито 150 тисяч осіб, заарештовано 130 тисяч і депортовано понад 200 тисяч.

Унаслідок організованого масового голоду 1946-1947 років в Україні загинуло до мільйона людей. Кількість військових і цивільних жертв війни історики оцінюють у 8–10 мільйонів українців. Пошкоджено або знищено внаслідок боїв і каральних дій окупантів 700 міст, 28 тисяч сіл, 16 тисяч підприємств.

 

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті