Переселенці зі сходу: чи є вибір у стані "між небом і землею"?

29.10.2014   12:42 —

Дізнавшись, що тільки 7% із прибулих на Чернігівщину переселенців з Криму і Донбасу зареєструвалося для участі у виборах до Верховної Ради, у день голосуваннякореспондент Укрінформу завітала до обласного центру соціально-психологічної допомоги, де проживають такі родини, і поцікавилася їхнім настроєм і душевним станом.

Після почутого називати цих людей переселенцями стало складно. Адже, попри очевидну й дієву допомогу держави, вони досі не мають куди переселятися і знаходяться,образно кажучи, між небом і землею. Між своєю покинутоюмалою батьківщиною іневизначеним майбутнім.

Отже, спілкуємося з38-річною матір’ю трьох гарненьких діток, вихователькою дитячого садка Людмилою з Луганська і 28-річною матір’ю-одиначкою, інвалідом І групи з дитинства Жанною з Горлівки Донецької області. І перше запитання до них: чи ходили на вибори?

"Миб не проти проголосувати, але нам не до того. Доки нас не прихистив цей центр, наша родина тривалий час поневірялася. Сюди перебралися лише тиждень тому. А до цього було щось страшне", - почала свою розповідь Людмила.

Її родина проживала в Луганську у власному будинку неподалік річки Донець. Аби забезпечити сім’ю матеріально, чоловік мотався по чотирьох роботах - ледь встигав перебігати з однієїна іншу. Люда працювала в дитсадку і виховувала дітей - двох хлопчиків 1,5 і 11 років та 15-річну дівчинку. Старші старанно вчилися і займалися в різних гуртках. Кілька років тому родина взяла кредит і відремонтувала будинок, придбала новий диван і холодильник.Ціною тяжкої праці виплатила його і раділа оновленій оселі.Перед початком літніх канікул батьки купили дітям два велосипеди. Але покататися на них ті не встигли: рідне місто накрила війна, і 2 червня п. р. родина вже мусила тікати з Луганська.

"Ми виїхали ще в першу хвилю евакуації, оскільки жити вдома стало неможливо. Нас бомбили з літаків, а ми бігли в тапках, памперсах, хто в чому був.Спочатку сподівалися, що ці дурні одумаютьсяі скоро все припиниться. Але цього не сталося. Тожколи з моїх вух пішла кров, ми вхопили дітей "під пахву" і виїхали", - продовжила свою гірку розповідь Людмила.

Кілька місяців сім’я жила на дачі добросердого чоловіка в селі КрасилівкаКозелецького району Чернігівщини. Дану пропозицію знайшла через Інтернет. Коли ж похолодало, з неопалюваного будинку довелося вибиратися. Звернення до влади Козелецького району дало свій результат і родину направили в центр соціально-психологічної допомоги або як його називають у народі - кризовий. Його співробітники забезпечили біженців усім необхідним, допомогли переоформити належні їм виплати, влаштувати дітей на навчання, а зараз допомагають останнім позбутися стресу.

Про повернення додому в Людмили думок уже немає. Адже будинок - напівзруйнований, а в районі, де він знаходиться, не припиняються бойові дії. Спогади про дні, проведені під обстрілами,виводять із рівноваги, адже вони - готові сюжети для фільму жахів.

"Там сивіють навіть півторарічні діти - коли на їхніх очах убивають людей. Моя донька була свідком вбивства з танка її ровесниці. Після того два місяці плакала, не могла зупинитися.

Підлітки 13-15 років підбирають зброю, якої валяється вдосталь, ходять з нею, розважаються. То собаку підстрелять, то якогось солдата в формі - неважливо якого, адже там не розібрати,хто є хто. Трупи, які пливуть по річці, нікому не потрібні. Коли на вулицях лежать - люди через них переступають. Якось із танка лупанули по зупинці громадського транспорту, вбили 17-х людей. Медики "швидкої" до вечора не приїжджали, боялися, що вдарять знову. Тому ці 17 чоловік лежали, доки їх собаки не почали розтягувати.

З кущів постійно стріляють снайпери - по всіх підряд: по дітях, божевільних бабульках, яких стало багато через постійні обстріли (шум від них такий, що залишитися нормальним дуже важко), по всіх, хто опинився не в тому місці. Снайпери сидять скрізь, а хто вони - розібратися неможливо. Коли я востаннє їх лічила, то нарахувала 12 груп, які між собою "мотузяться". Схоже було на мафію, тому що приїжджає якась "суперкрута" іномарка, з неї виходить чоловік із біноклем, все розглядає, записує, відзвонюється, і після тієї наводки літаки бомблять певні точки. Мені здається, що ця війна - великі розборки бандитів, у яких назбиралося багато грошей і які щось між собою ділять. Америка, про яку розповідають бабусі на лавочках, тут ні до чого", - зазначила співрозмовниця.

Як з’ясувалося, в обивательських розмовах на Луганщині панує переконання, що східні українські землі купили Сполучені Штати Америки і людей на них просто не повинно залишитись. Тому їх переселяють або вбивають. Родина Людмили, яка за роботою і сімейними клопотами російського телебачення не дивилася (та його в Луганську раніше й не було), не вірить у причетність Америки, але в тому, що земля комусь потрібна, майже не сумнівається.

"Відчуття, що земля південного сходу комусь потрібна без людей, було. А от кому - невідомо", - зауважила жінка.

За її словами, до створення ЛНР простий люд, зайнятий своїми нескінченними клопотами, ніякої причетності не мав. На мітинги ходили, переважно, безхатченки, п’яниці та "урки зі смітника". Бабусі, які пережили Другу Світову, кажуть, що такого "беспредєлу" не пам’ятають.

Про людей похилого віку - окрема розмова. За них у переселенців болить душа. Адже виїхати із зони бойових дій багато з них не наважилося саме через вік - кому вони, мовляв, потрібні.

"Нашим батькам по 70 років, вони виїжджати не схотіли. Сказали: краще ми тут помремо, ніж поневірятися по чужих кутках. Вони вже 4 місяці без пенсії. Виручають проживання у власному будинку і якісь продовольчі запаси. Від війни батьки дуже стомилися. Далеко не всі старики можуть виїхати, десь переоформити пенсію. Тому живуть без грошей, води,світла, під загрозою щоденного мародерства. Взимку, боюся, половина старих людей вимерзне. Вони не зможуть себе обігріти ні фінансово, ні фізично", - бідкається Людмила.

Щойно приїхавши до Чернігова, сім’я почала шукати собі житло, обдзвонювати сільські ради й з’ясовувати, де є порожні, нікому не потрібні будинки. Поки що безрезультатно. Адже за кожну, навіть напіврозвалену хату й зарослу садибу спадкоємці просять долари, яких у багатодітних біженців немає.Часу на життя в теплі й добрі у них -три місяці. Рівно стільки, за законом, можна жити в кризовому центрі. Куди діватися після 23 грудня, сім’я не знає. Винаймати житло їй не по кишені. Тому що зараз дохід родини з 5-ти чоловік складає 2400 грн. Розпачу немає, бо надія, як кажуть, вмирає останньою. Але привід для хвилювання є.

"Родичі й друзі, які роз’їхалися хто куди, теж поки що не прилаштовані. Всі поневіряються, плачуть, тому що в усіх - глухо. Хто в монастирі прилаштувався, хто в секту пішов заради даху над головою. На роботу, як тільки вони скажуть, що вони з Луганська, їх не беруть. Так само неможливо винайняти житло чи отримати в банку кредит. З вихідцями зі сходу навіть розмовляти ніхто не хоче", - поділилась переживаннями Людмила.

У Жанни історія дещо інша, але не менш трагічна. Ця молода жінка з яскраво вираженою інвалідністюсама виховує жвавого 5-річного хлопчика. Вони на світі лише удвох - без будь-яких родичів. У Горлівці у них квартира, але жити там зараз небезпечно. У кризовому центрі вони перебуватимуть до 8 грудня. Куди діватися далі - не знають. Про село й роботу Жанна не думає - для неї це неможливі речі. Тому плаче і хоче миру в рідній Горлівці, а відтак - повернення додому.

"Ми боїмося залишитись на вулиці, тому активно шукаємо житло. Те, що нам пропонують - нереально, бо винаймати квартиру за 2000 грн. ми не можемо. Купити - теж, оскільки навіть за халупу просять 40 тисяч гривень. Поки що в мене немає ніяких варіантів", - розповіла жінка.

Її дохід на двох із сином - 1900 грн. На життя в кризовому центрі вистачає, а далі - невідомість, яка пригнічує. Тому - не до виборів. Вони були у нас - у тих, хто має віру в завтрашній день. У переселенців з нею складніше, хоча й духом вони не падають. Чи був у них вибір 26 жовтня? Судячи з їхніх розповідей - не було. Тому що їм ніхто нічого не пропонує - ні житла, ні роботи, ні припинення війни й можливості повернутися додому. Відтак, попереду в них - життя з чистого аркуша і пошук свого місця на рідній і водночас поки що чужій землі.