Нічні атаки, що не минають: як вберегти життя та заспокоїти серце, коли гуде небо

24.06.2025   15:01 — Агенцiя

Ми вже навчилися жити в режимі, де немає гарантії на завтра. День в українців - це ніби дві реальності: світло і надія вранці, та страх і небезпека вночі. Під маскою спокою приховується втома від безсонних ночей і постійного напруження.
Коли заходить сонце, починається найстрашніше - змагання з часом, щоб встигнути заснути до першого сигналу тривоги. Настає ніч і замість тиші - вже знайоме до болю виття сирен, гул дронів, свист ракет і вибухи, що крають повітря. Сон, який мав би дарувати відпочинок, стає ризиком. Люди лягають спати і не знають, чи відкриють очі вранці.
Війна триває вже одинадцятий рік. Четвертий - у форматі масштабного терору. Останні тижні стали одними з найважчих: ворог б’є навмисне, масовано й жорстоко - по будинках, школах, лікарнях.
Обстріли не припиняються. Нові тактики, десятки ракет і сотні дронів щодоби - сьогодні це українська буденність.

Найбільші атаки останнього часу:
●    16–17 червня 2025 (ніч): 440 дронів і 32 ракети. Під ударом - Київ і низка регіонів. У столиці - 28 загиблих, 134 поранених. В Одесі - ще 13 поранених. Руйнувань зазнали житлові будинки, дитсадки, лікарні, важливі об’єкти інфраструктури - загалом близько 27 об’єктів. Це одна з наймасштабніших атак на Київ за останній рік. У місті оголошено день жалоби.

●    10 червня 2025: понад 315 дронів і 7 ракет. Під вогнем - Київ, Одещина та інші області. Щонайменше троє загиблих, десятки поранених. Серед зруйнованого - дитячий пологовий корпус в Одесі.

Ці цифри - не просто статистика. За кожною з них чиєсь життя. Це втрачений сон і розбиті стіни, тривога й біль, страх і незламність.
Та попри все - ми тримаємось. Разом. У солідарності, в прагненні вижити і допомогти іншим.
Цей матеріал не просто черговий текст про безпеку. У ньому реальні історії тих, хто живе під обстрілами. У ньому слова підтримки для тих, чия душа вже не витримує страху. І поради від тих, хто щодня рятує життя і душі.
Можливо, саме тут хтось знайде свою точку опори. У час, коли світ щоночі тріщить по швах. У країні, яка досі бореться - і вистоїть.
Між сиреною і світанком: історії тривожних ночей
Про нічні атаки в Україні найточніше говорять не статистика і не офіційні звіти. Найбільше - людські історії. Короткі, прості, але дуже щирі. В них є все: і страх, і віра, і звичка, яку важко назвати нормальною. Хтось знаходить сили в молитві, хтось у звичній рутині, хтось у гуморі, щоб не втратити опори. Але всі ці історії - про життя, яке триває. Усупереч.

Ірина, Київ
До війни ми жили в Чернігові. Вели свій бізнес, там народилася молодша донька. Їй було п’ять місяців, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ми тимчасово виїхали до Львова - боялися, що Чернігів опиниться в повній блокаді. Та після деокупації вже не повернулися додому - переїхали до Києва, з надією, що тут буде безпечніше.
Сьогодні нашій доньці три з половиною. Вона чітко знає: якщо звучить сирена - потрібно йти до ванної кімнати. Вона не лякається - для неї це звична частина життя. Вона росте в реальності, де війна - фоновий шум.
Ми з чоловіком намагаємося не показувати страху. Бо розуміємо: якщо зламаємося ми - зламається й вона. А нам хочеться, щоб дитина зростала емоційно здоровою. Тому тримаємося. І віримо - у Бога, у ЗСУ, у перемогу. І донатимо, бо це те, що можемо робити щодня.

Олена, Чернігів
Мені важко зрозуміти, як люди кажуть, що звикли жити у війні. Я - ні. Мені досі страшно. З кожною сиреною перша думка - де моя донька?
У нашому будинку немає безпечного укриття, ми живемо в центрі міста, квартира - з панорамними вікнами. Усе прозоре, крихке.
Останні тижні ми з донькою спимо разом. Їй 14, вони ніби доросла. Але мені просто хочеться бути поряд - обійняти, в разі потреби прикрити. Це дає трохи спокою.
Щоночі я молюся. І щоранку дякую Богу за те, що ми прокинулися. Бо знаю - комусь цієї ночі не пощастило.

Галина Петрівна, Київ
Я вже й не згадаю, коли востаннє спала вдома спокійно. Київ - столиця, тут часто і боляче влучає.
Я живу сама, в багатоповерхівці. І майже щовечора йду до садочка неподалік - там у підвалі облаштоване сховище. Є ліжка, трохи спокою. Завжди беру з собою зібрану сумку, воду, печиво - іноді пригощаю дітлахів, які приходять із батьками.
У цьому укритті ми вже стали майже родиною. Разом легше.
А ще я щоразу дзвоню доньці - вона з онукою за кордоном. І ми говоримо, і мовчимо, і плачемо. Бо цей біль я бачу, а вона - переживає на відстані.
Але я вірю: це скінчиться. І ми знову заснемо в тиші.
 

Без паніки, але рішуче: що робити під час повітряної тривоги
Повітряна тривога - не фон і не формальність. Це сигнал, який може врятувати життя. Навіть якщо сирена лунає вдруге за ніч і здається «не серйозною» - діяти треба чітко, без зволікань.
«Вночі важливо швидко, але без паніки, прокинутися, розбудити рідних, вдягнутися, взяти заздалегідь зібраний тривожний рюкзак і вирушити до найближчого укриття», - наголошує Тетяна Сільченко, речниця Головного управління ДСНС у Чернігівській області.
Якщо немає змоги спуститися до офіційного укриття, подбайте про власне безпечне місце вдома. У квартирі це може бути коридор, ванна або комора - головне, аби приміщення не мало вікон і було надійно відділене від вулиці двома стінами.
У приватному секторі найкраще - погріб або льох. Якщо їх немає - обирайте кімнату з мінімальною кількістю вікон, і за можливості захистіть скло меблями або мішками з піском.
Що варто мати в «домашньому укритті»:
●    каремат або килимок,

●    теплі речі, ковдри,

●    документи, аптечка, питна вода, щось перекусити,

●    ліхтарик, павербанк, зарядки,

●    засоби гігієни, серветки, пакети для сміття,

●    для дітей - книжки чи улюблені іграшки.

І головне - тривожний рюкзак. Це не про «на потім», а про тут і зараз.
«У рюкзаку мають бути документи, гроші, вода, аптечка, зарядні пристрої, трохи їжі, мінімальний одяг. Якщо з вами діти чи тварини - не забудьте іграшки, корм, переноски, довідки», - радить Тетяна Сільченко.

Якщо ви не вдома - дійте за ситуацією:
●    шукайте укриття: підземний перехід, паркінг, підвал, бетонна споруда чи стіна без вікон;

●    у транспорті - попросіть зупинити маршрут і вийдіть у безпечне місце;

●    якщо сховатися ніде - лягайте на землю в заглиблення, прикрийте голову руками.

Найпоширеніші помилки:
●    ігнорування сигналу,

●    вихід на балкон,

●    стояння біля вікон,

●    відсутність зібраного рюкзака.

«Плануйте свої дії заздалегідь. Не панікуйте, але й не зволікайте. Знати, куди йти і що брати - означає бути на крок ближче до безпеки», - підсумовує речниця Тетяна Сільченко.
 

Психіка під обстрілом: як зберегти себе в стані постійної тривоги
Ми прокидаємося не від будильника, а від сирен. Стіни здригаються від вибухів, а серце - від страху. Але ми прокидаємось. Вже це - перемога.
Попри звичне життя вдень, всередині багатьох накопичується інше: втома, розпач, напруження, які іноді не мають виходу. Як не дати їм прорости в нас руйнівно? Як зберегти не лише тіло, а й душу?
Світлана Ющенко, травмотерапевтка, психолог із багаторічним досвідом роботи з ветеранами, родинами загиблих і людьми після полону, заспокоює: страх - це не слабкість. Це природна, здорова реакція нервової системи.
«Страх під час тривоги - це не те, чого треба соромитися. Це те, що вказує: наша психіка працює правильно. Це сигнал, який допомагає мобілізуватись і швидко діяти», - пояснює вона.
У тривалому стресі ми часто впадаємо в реакцію «бий», «біжи» або «завмри» - це нормально. Ненормально - коли ми застрягаємо в цьому стані надовго.
Тривожність, дратівливість, апатія, втома, знечулення - усе це не «характер» і не «слабкість». Це психіка, яка втомилась.
«Це не каприз. Це – наш внутрішній механізм виживання. Але якщо він вже не допомагає, а заважає жити – це знак: потрібна допомога. І звернутись до фахівця – не слабкість, а сила», — наголошує психолог.
 

 Про дітей - особливо ніжно
Уночі діти орієнтуються на нас. Ми -їхній емоційний барометр.
«Не ігноруйте дитячий страх. Коли дитина каже: “Мені страшно” - скажіть: “Я з тобою. І боятися - це нормально”», - радить фахівчиня.
Стабільність дарують прості ритуали: знайома іграшка в укритті, спільна казка, теплі обійми. Головне - щирість і присутність.
 

Як зрозуміти, що емоційне виснаження вже небезпечне?
Зверніть увагу на ознаки:
●    хронічна тривога навіть у «тиші»;

●    апатія, втрата інтересу до життя;

●    проблеми зі сном, апетитом, постійна втома;

●    панічні атаки, зловживання алкоголем або ліками;

●    замкнутість, безнадія.

Це не вирок. Це дзвіночок.
«Психічне здоров’я  це не розкіш, а базова турбота про себе. І ви маєте право на підтримку»,  нагадує психологиня.
🔹 Що може допомогти прямо зараз?
●    Дайте собі право відчувати. Придушені емоції виснажують більше, ніж прожиті.

●    Сон. Хоч кілька спокійних ночей поспіль вже мають лікувальний ефект.

●    Радість у простому. Прогулянка, кава, обійми, розмова.

●    Близькість. Бути з тими, хто важливий - зменшує тривожність.

●    Опора. Віра, природа, творчість, служіння іншим - усе це може підтримати зсередини.

«І головне - не вимагайте від себе бути ідеальними. Ваш ресурс - цінний. Збережіть його. Живіть. Дбайте. Вистоїть - не означає бути сильним щодня. Іноді це означає просто бути», - говорить Світлана Ющенко.
 

Коли серце стискає - віра стає опорою
Психологи говорять про страх, як природну реакцію. Рятувальники - про алгоритми дій. Але є моменти, коли всі знання - безмовні і непотрібні. Це ті секунди, коли гуде сирена, а руки тримають дитину й тремтять. Коли ніч здається безкінечно довгою. Коли всередині — тиша, схожа на порожнечу.
У такі миті багато людей інтуїтивно звертаються до чогось більшого. До Того, Хто сильніший за ракету, біль і невідомість. До Бога.
«Четвертий рік повномасштабної війни — це не лише фізичне випробування. Це час, коли особливо страждає душа», — говорить Олександр Рябченко, Голова Асоціації християнської культури.
Він пояснює: саме віра стає внутрішнім якорем, який допомагає триматися, коли все інше здається крихким.
«Молитва - це не ознака страху. Це - акт довіри. Ми звертаємося до Бога не лише від розпачу, а з вірою, що ми - не самі. Як сказано у Псалмі 23: “Навіть коли я ходжу долиною смертної тіні, не боюся зла, бо Ти зі мною”».
Навіть ті, хто раніше не вважав себе віруючим, у найтемніші миті починають шукати духовного захисту - в укриттях, біля поранених, у молитві пошепки. І це не слабкість - це людська природа.
«Я знаю, що багато людей не називають себе віруючими. Але коли земля здригається під ногами - вони згадують про Бога. І це не випадково. Це - глибока потреба людини шукати опору», - говорить він.
За словами Олександра Рябченка, духовна сила часом тримає краще, ніж броня. Вона не усуває біль, але допомагає пройти через нього, не втративши себе.
«Віра - не втеча від реальності. Вона - світло, яке не згасає, навіть коли довкола темрява. Вона допомагає не озлобитись, не зламатися, не втратити людяність».
І незалежно від того, чи давно ви у вірі, чи тільки починаєте шукати - ви маєте право знайти в собі це світло.
«Віра тримає, коли здається, що тримати більше нема за що. І навіть тихе “Господи, захисти” - це вже зв’язок із Творцем. Це те, що, як вірять мільйони українців, щодня береже нас».
 

Заключне слово
Ми живемо у час, коли ніч не обіцяє спокою, а ранок - не завжди настає без втрат. Але ми - живемо. Кожен новий день наближає нас до перемоги.
Ми вчимося берегти одне одного, діяти швидко, говорити «люблю» частіше. Ми шукаємо укриття для тіла - і опору для душі. Хтось знаходить її в родині, хтось - у молитві, хтось - у допомозі іншим.
Бережіть себе. Дбайте про близьких. Вірте, навіть коли важко.
Бо світло завжди повертається.

Автор: Олена Гулявська, журналістка