Кобзар наших днів

26.05.2012   11:51 — Агенцiя

Таку книгу як “Історію прадавньої держави України в народних піснях і думах”, могла написати тільки по-справжньому талановита людина. Тут і широта інформатики – просто-таки енциклопедизм, і ліризм – цільність душі, і гранична правдивість.

Василь Нечепа

А ще – глибинний патріотизм, який іде від серця, любов до рідного краю, рідної землі, до отієї “малої батьківщини”, без якої немає нас праведних. Її передали Василю Нечепі предки – діди та батьки, сусіди, добрі навчителі. Василь Нечепа закономірно пишається своїм козацьким родом, дідами та батьками, дядьками, тітками – всі вони відтіля, з козацького поля, від запорожців, від чумаків. Село Носівка під Ніжином давнє, козацьке, там були дві козацькі сотні, й вони перші повстали проти узурпатора Петра І, коли він почав ліквідовувати козацькі свободи, давнини, як вони їх називали.

…І ось їде чумак Василь Нечепа (Петро) з валкою по Україні. “Краса яка. Увечері весь степ дивовижно змінюється: дихає, повниться пахощами, свіжий, широкий, як морські хвилі, вітерець з Дніпра ледве коливається на верхівках трави. Вся музика, що наповнювала день, стихає, і виникає інша… Іноді далекий крик птаха, як срібло, вибивається в повітря”. Чернігів, Ніжин, Прилуки, Пирятин, Лубни, Хорол, ріка Десна, Сула, Самара – аж до самого моря. Трави обіч дороги коням по гриву, далі коні – тарпани, промчали степом, орел ширяє у високості. Красива дорога. Але й важка. Розбійники напали на валку, і чумаки стають збройно до бою, і проти татарської ватаги також, і заподужає чумак”. Щиро змальовує Василь Нечепа шлях своїх предків. І – пісні. Пісні всю дорогу. Чумацькі, козацькі, родинні. А знає їх Нечепа… мабуть, більше за нього не знає ніхто. І вливається нам у серце Україна.

Але не тільки лірикою наповнена книга. Нечепа розповідає про своїх вчителів Олександра Сапігу, Леоніда Пашина, Олександра Корнієвського, Миколу Домонтовича і інших недавніх і давніх, великих майстрів, від них усіх він вчився гри на кобзі та лірі, вчився любові до рідної мелодії, і прагне, щоб ця музика не вмерла в Україні. Розповідає про нинішніх – Володимира Перепелюка, кобзаря Георгія Ткаченка, кобзаря-лірника Павла Чемерського, Олексія Чуприка, лірника Антина Штепу… А загроза втрати рідної мелодії є, нині все українське топчеться, знищується, його витісняє московська попса, всі оті шлягери, репи, де ні душі, ні змісту. І влада, на жаль, підтримує це. Українська історія обкрадена, обшмульгана. Нечепа розуміє це й намагається обстояти її.

Його концепція України – України героїчної, стражденної, творчої. І він звертається до її світочів, до її високих постатей. Найперше – до Шевченка. Оповідь про великого Тараса перевита його віршами, його піснями, автор розповідає про велику любов українців до свого генія, власні прозріння від Шевченка. Адже все те, що сказав Шевченко – правдиве, іноді про того чи того діяча, про ту чи ту подію ми прочитуємо фоліанти, де все заплутане, де все не ясне, а прочитуємо Шевченка, і все стає зрозумілим. Чи то буде Хмельницький, чи то Семен Палій, чи то Петро Дорошенко. Іноді здається: навіщо це все переповідає Нечепа, адже ми все це знаємо. Але його оповідь входить у концепцію єдиної України, минулої, нинішньої і майбутньої. Її доповнюють авторські оповіді про інших знаних людей: Олександра Довженка з піснями його матері й Олександра Білаша з власними піснями, і народних художників Івана Марчука та Данила Нарбута, і Григорія Верьовки, і композитора Анатолія Пашкевича, і патріарха Мстислава. Історія прадавньої держави України в народних піснях і думах постає з книги. І розповідає автор про прадавню Кам’яну Могилу, Мезинську стоянку, інші знакомиті місця нашої Вітчизни, і все це знову й знову об’єднує пісня, автор веде мову від джерела українського музичного мистецтва до наших днів. Він розповідає молодим про кобзу, ліру (“Поради молодому лірнику”), найстаріші музичні інструменти, прихиляє до гри на них, передає свій досвід.

Василь Нечепа об’їхав із кобзою і лірою півсвіту, від Америки до Австралії, і всюди знаходила відгомін його пісня, і початкуючі маленькі українці починали перебирати струни і приструнки кобзи. У книзі близько десятка авторських моновистав, скажімо, я з великим зацікавленням читав “Історію прадавньої держави України в народних піснях і думах”.

Повторюю, книга Нечепи вельми актуальна в наші дні, в часи нової навали на Україну ворожих сил, вона кличе до національної свідомості, згуртованості, єдності.

Книжка Василя Нечепи багато ілюстрована, в ній вміщено низку робіт відомих художників: Марчука, Лопати, Клименка і ін., а також численні світлини. Іноді здається, що їх забагато, у когось може скластися враження про авторське самослав’я, самолюбування. Але, по-перше, вони питомо доповнюють текст, малюють краєвиди козацької садиби Нечеп і його околиці, та й цікаві самі по собі. Раджу кожному, кому трапиться на шляху книга “Рід козацький величавий”, придбати її або взяти в бібліотеці, вона відродить вашу українську пам’ять, збудить у серці гордість за землю, на якій живемо, за народ, до якого належимо.

Юрій Мушкетик, "Слово Просвіти"