Мена була містом чотирьох церков

19.04.2012   12:45 — Агенцiя

Корінна менянка Ніна Полюхович за власними спогадами та переказами бабусь розповіла, якою була наша Мена у минулому столітті.

– Жили колись у Мені три брати Назаренки, – розповідає Ніна Василівна. – Торгівлею заробляли на життя на так званому Кінському базарі, що за колишньою “Чайною” розміщувався (де нині магазин “Майстер плюс”). Аби недалеко на роботу ходити, не стали після одруження відселятися, а поділили батьківську землю та й стали утрьох по сусідству жити. Один із них – мій дід, а бабусь, виходить, аж три було: рідна та дві її ятровки. Усі поряд жили, няньчили гуртом дітей. Як зберуться яку справу робити – ми, дітлашня, умощуємося і роти повідкриваємо. Бабці квасолю лущать і оповідки про старовину кажуть, а ми слухаємо. Досі багато чого з пам’яті не стерлося.

У сквері (нині – між магазином “Анастасія” та “ПриватБанком”) трохи вглиб на початку минулого століття стояла Олексіївська церква. Якщо придивитися уважно на верхівки дерев у сквері, то можна помітити, що вони немов півколом стоять. Отак свого часу багато років тому вони оточували храм. На цій галявинці, поки не було телебачення, влаштовували так звані “пісні та пляски”. Ставили три вантажні машини, відкривали борти – от і сцена готова. Виступали самодіяльні артисти, сільські колективи.

– Пам’ятаю, ідемо з бабусею колись по стежці у сквері – вона завжди зупиниться, перехреститься, – розповідає Ніна Василівна. – І усі старі люди так робили. Аякже, вони пам’ятали ту церкву, святе місце. А ще згадую, що свого часу у сквері могилу молодої панянки понівечили вандали. Мабуть, хотіли пограбувати. То меняни ходили дивитися. Як відкрили труну – аж помліли, бо лежала дівчина, як жива, навіть квітка на грудях уціліла. А коли повітря потрапило – тіло миттєво розпалися на порох.

Ніна Василівна багато цікавого згадує про наше місто. Розповідає, що у тому приміщенні, де нині магазин “Анастасія”, колись капличка була. Туди гроб з померлими перед відспівуванням у церкві заносили. Там за радянських часів книжковий магазин облаштували, потім горілчаний, ще пізніше – “Ветеран”. Як не зайдеш – завжди у тому магазині напівморок був, холодом тягло.

Де приміщення “ПриватБанку” – був магазин Фридкіна, так меняни його називали. Далі стояла бочка з морозивом: у ній на льоду зберігалося смакіття, яке розкладали у паперові стаканчики. Слідом розміщувалася перукарня, взуттєвий магазин, невеличка хлібна лавка, гастрономчик.
Нині на тому місці давно зведені нові будівлі. Спочатку побудували приміщення райкому партії (зараз там дитяча бібліотека й земельні установи) та пошти.

Навпроти, через площу, колись стояли кіоск тьоті Сіми, аптека, де пахло ліками. Електростанція з трактором всередині, який виробляв електроенергію лише до опівночі. Далі був “Високий” магазин, де продавали канцтовари, іграшки, техніку. Нарешті “Раймаг” і “Чайна”. На місці універмагу, нинішнього “Маркету”, був військкомат. Це будинок поміщика Сахновського.

Згадує Ніна Василівна перекази давно померлих людей, що свого часу було у Мені аж чотири церкви. Окрім Олексіївської, стояла Троїцька церква над озером у сквері біля стоматполіклініки. Ще один храм, казали старожили, знаходився у кінці нинішньої вулиці Семашка. А четверта церква була на місці, де зараз магазин по вулиці Гагаріна, там і досі видно надгробок.

– Наше місто старовинне, з давньою історією, – каже жінка. – Я навіть пам’ятаю рештки рову, який у давнину оточував менську фортецю. Отам, від музичної школи (колись це була школа імені Т.Г.Шевченка) до місця, де нині кінотеатр імені Богдана Хмельницького, чітко видно було поглиблення у ґрунті. До речі, на тій території, на місці теперішнього райвідділу міліції, стояла колись так звана зелена школа. Бо пофарбована була у зелений колір, а техробітницю Людмилу Василівну теж звали Зеленою.

Зазнавала наша древня Мена і втрат. По вулиці, яка за стоматполіклінікою веде униз до болота, в одному з дворів років 25 тому пробивали колодязь – то натрапили на цікаве відкриття. Чітко видно було на зрізі ґрунту три шари поховань. І дорослі, і дитячі кістки – неначе якась хвороба чи нашестя покосило людей.

Ірина Примак, "Наше слово"