Свіча Пам’яті Олегу Міхнюку

12.02.2015   13:50 — Агенцiя

11 лютого у військово-історичному музеї – відділі Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського відбувся захід, присвячений Олегу Івановичу Міхнюку. Так вже склалася його доля, що чернігівці згадали в цей день війну в Афганістані, Революцію Гідності, війну за Незалежність України (АТО). Все це поєднав у собі Олег Міхнюк.

Олег Іванович народився 27 жовтня 1965 року в селі Мала Дівиця Прилуцького району Чернігівської області. Закінчивши школу, поступив до Київського політехнічного інституту. У 1983 році, після завершення першого курсу навчання, був призваний до армії та після проходження підготовки направлений в охоплений війною Афганістан.

Впродовж 1979–1989 років через горнило цієї війни пройшли 160 тисяч українців, майже 2400 з них загинули, а 60 вважаються зниклими безвісти. Свій, як його тоді називали, “інтернаціональний обов’язок” в Афганістані виконували понад 5 тисяч наших земляків. З них 117 загинули, а двоє пропали безвісти.

Сержанту Олегу Міхнюку пощастило, хоча він не ховався за спини інших. Був двічі поранений, за свою звитягу нагороджений двома орденами Червоної Зірки та медаллю “За відвагу”. Повернувшись з війни, продовжив навчання, а згодом поринув у громадську роботу. Він став одним із організаторів та засновників Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Був начальником медико-соціального відділу Спілки, заступником голови правління Київської обласної організації, опікувався реабілітацією та лікуванням ветеранів. Багато часу приділяв громадській роботі, за що був відзначений орденом “За мужність” ІІІ та ІІ ступенів.

Виховуючи молодь у дусі патріотизму і любові до рідної країни, наш земляк не зміг бути осторонь подій, які сколихнули Україну наприкінці 2013 року. Вірний традиціям бойового братерства, Олег Іванович активно бере участь у Революції Гідності, і очолює 8-у “афганську” сотню Самооборони Майдану. Звідти, з початком російської військової агресії проти України пішов добровольцем захищати Незалежність і Цілісність нашої держави. Був командиром “афганської” роти 24-го батальйону територіальної оборони “Айдар”. Зі своїм підрозділом воював у багатьох місцях на Сході України. В середині серпня 2014 року українські військові підрозділи боролися за контроль над трасою до Луганська. Саме цією дорогою російська зброя та найманці потрапляли у місто, захоплене терористами. Але сили були не рівні. 20 серпня, прикриваючи відхід своїх товаришів в районі села Новосвітлівка, Олег Іванович Міхнюк загинув. Поховали його 23 серпня в Києві на Лук’янівському кладовищі.

В експозиції Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського музею є розділ, присвячений Олегу Міхнюку. Він був створений ще наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. До музею воїн передав свою парадну форму, фотографії, деякі документи і серед них характеристику. Звістка про його загибель сколихнула музей. В експозиції з’явилася перша жалобна стрічка.
Як не дивно це звучить, але на Чернігівщині дуже рідко оголошували дні жалоби за загиблими земляками – захисниками України. І хоча чернігівська земля до кінця серпня прийняла близько двадцяти своїх синів, у день поховання Олега Міхнюка на музеї вперше приспустили у жалобі прапор.

Указом Президента України Олег Іванович Міхнюк був нагороджений орденом “За мужність” І ступеня (посмертно).

Учасники заходу, а це – студенти, представники громадськості, музейні співробітники, воїни-афганці хвилиною мовчання вшанували пам’ять всіх, хто не повернувся з тієї війни, тих, хто віддав своє життя у боротьбі за Незалежність України проти російсько-терористичної навали.
Пом’янули чернігівця – бійця 8-го окремого полку особливого призначення Євгена Бушніна, який загинув 10 лютого внаслідок обстрілу російськими терористами Краматорська. В знак скорботи запалили Свічу пам’яті. Символічно, що свічник для неї, створений із уламків снарядів і мін зібраних на Савур Могилі, яку боронили і визволяли наші хлопці у далеких 1940-х роках і яку тепер захоплено російськими терористами, свого часу передали до музею воїни 1-ї гвардійської армії, що визволяли Донбас у 1942–1943 роках.

Олег Міхнюк прожив не довге, як за земними мірками, але яскраве життя, як справжній чоловік пішов захищати Вітчизну від чужих зайд і загинув, рятуючи своїх побратимів. Пам’ять про нього збережеться в музейних експозиціях і назвах вулиць. Він – Воїн гідний того, щоб його пам’ятали.

Сергій Лаєвський