На наших плечах Україна

08.01.2015   13:13 —

Під такою назвою у військово-історичному музеї — відділі Чернігівського обласного історичного музею імені В. В. Тарновського відкрилася виставка, присвячена землякам, які воюють на сході, й тим, що загинули, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України, повідомляє Хвиля Десни.

У виставковій залі були представлені нормативно-правові акти, укази Президента України, мапи та схеми бойових дій, бойове спорядження, військова форма, озброєння, боєприпаси, осколки снарядів «Градів», прапори України з підписами бійців АТО, бойові відзнаки й шеврони підрозділів, що сформовані на Чернігівщині. А також особисті речі бійців — військові квитки, одяг, фляги, кухлі, лопати, шкільні зошити і світлини. Все це передали музею рідні загиблих. Крім експонатів була також «Книга пам’яті», до якої працівники історичного музею зібрали біографічні довідки та світлини 73-х полеглих бійців, котрі жили або поховані на Чернігівщині.

Небесна варта

Відкриваючи експозицію, директор Чернігівського історичного музею імені В. В. Тарновського Сергій Лаєвський подякував обласному та міському військкоматам, військовим частинам, волонтерам та родичам загиблих за допомогу у створенні виставки. Він висловив співчуття і вдячність родинам загиблих воїнів, котрі до кінця виконали свій громадянський та військовий обов’язок і тепер у складі небесної варти стережуть нашу країну.

«Одним із напрямів роботи Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського є зібрання, вивчення та збереження експонатів, що стосуються історії нашого краю. І ми не змогли бути осторонь історії сьогодення, яка, на жаль, пишеться кров’ю. «На наших плечах Україна» — це тимчасова виставка. Та сподіваємося, що врешті вона стане постійно діючою. Серед рідних і близьких загиблих є ті, хто погодився віддати особисті речі бійців до музею. Чернігівці сформували 13-й і 41-й батальйони територіальної оборони (Чернігів-1 та Чернігів-2), батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів». Наші земляки у переважній своїй більшості сформували підрозділи Першої окремої танкової бригади, 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних Сил України, Чернігівський прикордонний загін і підрозділ обласного управління Міністерства з надзвичайних ситуацій, який упродовж літа розміновував звільнені від сепаратистів території Донбасу, — говорить Сергій Лаєвський.

На жаль, у більшості підрозділів чернігівці зазнали втрат. Наші хлопці навічно залишилися у списках 24-ї та 72-ї окремих механізованих бригад, 25-ї повітряної десантної бригади, 95-ї окремої аеромобільної бригади, добровольчого батальйону «Айдар», батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець», добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1», Національної гвардії України Служби безпеки України.

Серед загиблих в АТО наймолодшому було дев’ятнадцять. Артем Ус із Марківців Бобровицького району служив у Національній гвардії України. Загинув від смертельного поранення в голову осколком. Найстаршому — 48 років. Життя командира «афганської» роти добровольчого батальйону «Айдар» Олега Міхнюка (з Малої Дівиці Прилуцького району) обірвалося від мінометного снаряда, коли він прикривав відхід свого загону.

— На цій виставці представлені речі Миколи Бурлаки, Вадима Лободи, Віталія Рябого, Володимира Титарчука, Івана Кононовича, Володимира Близнюка, Олександра Будька, Дениса Чередниченка. Ми не вибирали цих людей. Приймали абсолютно всі експонати, які приносили рідні та друзі загиблих. До останнього предмета, до останньої світлини. Ми й надалі збиратимемо експонати та формуватимемо базу даних про загиблих земляків. І вже постійно діюча виставка буде розміщена на другому поверсі військово-історичного музею, — каже Сергій Лаєвський.

«Моя мама — сильна жінка»

Не дочекалася з поля бою цієї неоголошеної війни свого єдиного сина Марина Михайлівна Чередниченко. Денисові було двадцять дев’ять. Здавалося, все життя попереду. Натомість юнак загинув під час артилерійського обстрілу біля Новоазовська Донецької області. Денис так і не встиг одружитися з коханою. Не залишив по собі «рідної кровинки», сумує мати.

Марина Михайлівна розповіла, що у 2003-2004 роках син служив у Високомобільних десантних військах у Болграді Одеської області. Денис був щирим, комунікабельним та миролюбним юнаком. За своїм характером — миротворець. Він мав багато гарних друзів, на яких міг покластися і в радості, і в горі. Денис любив читати, тому з ним було цікаво спілкуватися на різні теми. А останнім часом юнак захоплювався страйкболом. Мати дивувалася такому хобі.

«Настільки він був миролюбним, доброзичливим, турботливим. Ніколи не сварився, не ліз у бійку, навіть не цікавився секціями рукопашного бою. І раптом таке захоплення. Тільки зараз розумію: десь у глибині душі син відчував, що скоро йому знадобляться ці навички стрільби», — говорить пані Марина.

Бойові побратими Дениса Чередниченка зі 169-ї роти розповідали Марині Михайлівні, що на війні Денис був таким же активним і миролюбним. По можливості зайвий раз навіть не стріляв, аби не було даремних жертв.

— Мені дуже не вистачає мого синочка. У мене навіть онуків не лишилося. Він був як «останній із могікан». Більше нікого не лишилося з нашого роду. Весь мій рід на кладовищі. Але водночас пишаюся своїм сином. З дитинства давала Денисові свободу вибору. З розумінням поставилася й до того, що син служитиме в АТО. Як мати не хотіла відпускати його на війну. Як громадянка України розуміла: якщо не він, то хто? Якщо всі матері утримуватимуть своїх синів, хто ж боронитиме рідну землю? У нас будуть ті ж ЛНР і ДНР. Я молитимусь за те, щоб мій син та інші загиблі бійці недаремно віддали свої життя за цілісність України.

Я щиро вдячна своїм друзям та бойовим товаришам Дениса за моральну підтримку, опіку і турботу. Денис щодня телефонував мені із зони АТО. Щовечора він та його бойові друзі всідалися біля телефона і слухали новини, які я їм готувала з Інтернету, газет, телебачення. І коли у Дениса сідав телефон, хлопці давали йому свої мобільні телефони. Багато хто з юнаків не розповідав матерям про АТО. А Денис завжди казав: «Моя мама — сильна жінка». Він міг чогось не договорити, але ніколи не обманював. І зараз я намагаюся бути сильною. Заради сина. Дуже вдячна організаторам цієї виставки. Нехай люди знають своїх захисників. Навіть у такі болючі дні втрати ти відчуваєш радість. Хай твоя дитина прожила й коротке життя, але значиме, — каже Марина Михайлівна.

Добрим словом згадала свого однокласника Олександра Будька Світлана Ситникова. Військову службу Олександр Анатолійович проходив у повітряно-десантних військах. Працював монтажником-висотником. За словами пані Світлани, був дуже відповідальним, роботящим, справедливим, завжди веселим і небайдужим до чужих негараздів.

— Олександр був хорошою людиною. Привітний, уважний. Ми жили з ним в одному районі, на Бобровиці. Час від часу зустрічалися й цікавилися справами одне одного. 17 квітня Олександра забрали на війну, а через місяць його не стало. Ми з однокласниками навіть не знали, що Сашко пішов служити в АТО. Не думали, що нашого класу торкнеться таке лихо. В останню путь Олександра проводжали його рідні, друзі, однокласники, перша вчителька, класний керівник, учителі. Шкода, що він пішов за межу в такому віці. Ще так багато не встиг зробити. В нашій Чернігівській загальноосвітній школі № 16 хочуть зробити куточок, присвячений Олександрові Будьку, та встановити дошку пам’яті, — розповідає Світлана Михайлівна.

Розглядаючи представлені експонати, знов і знов зупиняєш свій погляд на світлинах загиблих бійців. Із кольорових фото усміхаються красиві молоді хлопці, їхні очі ще сповнені життя... Саме такими вони навічно залишаться в нашій пам’яті й наших серцях. Збережімо спогади про кожного з них. Герої не вмирають.