Пернач Павла Полуботка

03.08.2013   12:15 — Агенцiя

До 175-річчя Василя Васильовича Тарновського

1899 р. знаний меценат і колекціонер В.В. Тарновський подарував м. Чернігову свою колекцію українських старожитностей, основу якої складали ужиткові та сакральні пам’ятки, портрети історичних осіб, документи козацької доби, особисті речі І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського тощо.

Незадовго до цієї події В.В. Тарновський придбав у Полтаві в родині Милорадовичів – нащадків Полуботків, пернач, що за переказами належав чернігівському полковнику і наказному гетьману (1705–1724) Павлу Леонтійовичу Полуботку. На той час уже був підготовлений до друку “Каталог украинских древностей В.В. Тарновского”, тому укладачі умістили опис пернача не в розділі “Клейноди”, а в додатку за № 838. Через це не потрапила до каталогу і його світлина, десять інших перначів, репрезентованих на сторінках видання, проілюстровані досить якісними знімками. Вперше зображення пернача з’явилося на сторінках часопису “Киевскоя старина” у травні 1899 р. у повідомленні про нові надходження до зібрання В.В. Тарновського, зокрема, вміщено його малюнок і стислий опис. Надибуємо малюнок пам’ятки і в “Ілюстрованій історії України” М. Грушевського, виконаний на замовлення автора художником-реставратором Миколою Касперовичем, який протягом 1914–1918 років реставрував експонати Музею українських старожитностей В. Тарновського. Проте, в роки Другої світової війни реліквія Полуботка була депаспортизована і до цього часу значилася безіменною (інв. № И-4529).

Пернач як холодна ударна зброя, різновид булави відомий з XIV ст. Він мав бойову частину, утворену радіально розташованими металевими вертикальними трикутними або фігурними пластинами – пір’їнами (кількістю до 14 одиниць), привареними до пустотілого стрижня. У випадку, коли пір’їн було шість, цей вид зброї називали шестопером.

Зброя мала дерев’яне або металеве руків’я з кільцевидними валиками, які правили за гарду і слугували опорою для руки. У XVI–XVII ст. довжина пернача досягала майже 50 см разом з металевою голівкою діаметром до 14 см. Така зброя при однаковій вазі і розмірах наносила більш ефективний удар, ніж булава.

У XVІI–XVІII ст. в Україні пернач утратив суто бойове значення і став атрибутом полковницької влади. Форма і розміри полуботківського пернача типові для часів Гетьманщини. У каталозі Тарновського так подано його опис: “Серебряный гладкий. Головка литая вызолоченная о шести ажурных перьях. Посредине ручка чеканена вроде чешуи”. Він має довжину 48 см, діаметр голівки – 9 см, руків’я – 2,5 см, довжина пір’їн – 9,7 см, ширина – 2,4 см, товщина – 0,3 см. Вага пернача складає 611,5 г, срібло 900-ї проби. Руків’я – дерев’яне, окуте трьома срібними платівками. Верхня і долішня – гладкі, майже однакового розміру (довжина відповідно 12 см і 12,3 см), середня (довжина 12,6 см) вмонтована в бічні окуття і завальцьована профільованими поясками, її поверхня карбована низькорельєфним орнаментом, що нагадує риб’ячу луску. Таке оздоблення давало можливість надійно тримати в руці клейнод. Голівка – срібна золочена, складається з пустотілої циліндричної трубки довжиною 10 см, діаметром 2,4 см, до якої припаяно шість ажурних виливних грушовидних пір’їн, що плавно звужуються донизу і закінчуються невеличкими кільцями-опорами. Навершя випукле, ледь виступає над голівкою, гравіроване чотирипелюстковою розеткою. Схоже, що згодом голівка відокремилася від руків’я. За аналогією між ними повинен бути поясок, який, вірогідно, зрізали (цим пояснюється різниця у довжині горішнього і долішнього окуть руків’я), а деталі з’єднали грубою пайкою. Окрім того, первісне навершя, ймовірно, було втрачене, а існуюче загалом не поєднується з голівкою і за декором тяжіє до ХІХ ст.

Для визначення часу виготовлення пам’ятки, важливу інформацію надають твори образотворчого мистецтва, зокрема старшинські портрети. Цей тип пернача зображено на портретах: П. Полуботка, що походить з маєтку Сулим, близьких родичів Полуботків (копія ХІХ ст. з оригіналу початку ХVIII ст.), охтирського полковника І. Перехреста (гравюра 1689 р.) роботи О. Тарасевича, для якого властива велика схожість зображення художнього образу з оригіналом, стародубського полковника М. Миклашевського (1706 р.) бунчукового товариша М. Борковського (перша чверть ХVIII ст.) на гравюрі І. Щирського на честь миргородського полковника Д. Апостола (1693 р.). Аналогічні за типом перначі нерідко зустрічаються в колекціях музеїв України. Лускатий орнамент, яким оздоблено руків’я клейнода, не уточнює датування, проте свідчить про його широке застосування у ХVII–ХVIII ст. Окрім пернача Полуботка, подібним орнаментом прикрашені булава П. Тетері (ХVII ст.), булава ХVII ст. з фондів Національного музею історії України, пернач прилуцького полковника О. Якубовича (ХVIII ст.), що походить з колекції Василя Тарновського.

Таким чином, пернач вписується у хронологічні рамки перебування П. Полуботка на полковницькому уряді.

Цікаво, що на репліці портрета Павла Полуботка (копія початку ХІХ ст.) з любецького будинку Милорадовичів відтворено пернач іншого типу: голівка складається з 11 суцільних пір’їн трапецієвидної форми. Такі самі клейноди спостерігаємо на портретах лубенського полковника Л. Свічки (близько 1688 р.), переяславського полковника С. Сулими (1754 р.) та на багатьох гравюрах знаного майстра І. Щирського.

В експозиції музею репрезентовано ще один атрибут влади з вирізаним написом на руків’ї: “Перначъ черниговского полковника Павла Полуботка 1707” (інв. № И-4525). Однак виникають сумніви щодо належності його Полуботку. Якихось свідчень про цю пам’ятку в джерелах не виявлено, в інвентарній книзі зазначено, що він походить з колекції Василя Тарновського і зафіксований у каталозі збирача за № 298. Насправді під цим номером подано опис та ілюстрацію пернача переяславського полковника Григорія Іваненка (1768–1782), який абсолютно ідентичний інв. № И-4525. Окрім того, інвентарні номери 1920-х років (1423, 9178) близькі до позначок на клейнодах із зібрання Тарновського. Орнаментальні особливості пернача притаманні середині ХVIII ст. Його голівка ошатна, кулястої форми, має вісім пір’їн з волютоподібними ребрами, оздобленими перлинником і спіралевидними завитками. У мережчатому візерунку пір’їн переважають акантові листочки, які примхливо вигинаються і закручуються на кінці. Руків’я гранчасте, перехоплене трьома профільованими поясками. Для остаточного з’ясування приналежності пернача Григорію Іваненку чи Павлу Полуботку ретельного палеографічного дослідження потребує власницький напис. Цей напис міг з’явитися у середині 1930-х років, коли з музею вигнали фахівців, а їхні наступники з кон’юнктурних мотивів задля створення ідеологічно витриманої експозиції “підписали” пернач.

Ганна Арендар, головний зберігач фондів Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського, заслужений працівник культури України