Хлiб як життя. Фестиваль "Хліб" на хуторі Обирок

18.08.2015   10:18 — Агенцiя

Власноруч жати серпами, молотити ціпами, провіювати, перебирати, молоти у ручних жорнах та випікати у руських печах мали змогу днями гості хутору Обирок, що на Чернігівщині. Митців та майстрів різних професій зібрало свято Хліба, влаштоване господарями «шматочку райської природи».

Самостійно покласти зернину в землю, відчути босими ногами українську ниву, почути шурхіт зерна, що летить по вітру, та м’яко лягає на рядно – такий собі екстрим – відпочинок для справжнього урбаніста. Місцеві сміються, кажуть, спочатку дивувалися кількості гостей, що приїздять на Обирок, не думали, що це якась дивина. А тепер із задоволенням навчають «міських» українським традиціям.

Свій початок мистецький хутір Обирок бере у 2007 році, коли прийняв до поселення українського режисера та письменника Леоніда Кантера. Разом із родиною він долучився до глибинних українських традицій села. І вже декілька років поспіль залучає до старовинних способів вирощування хлібу тут, Бахмацькому районі Чернігівської області, по­близу села Матіївка. Шлях «від зернини до хлібини» може пройти кожен охочий, той, хто бажає оцінити важкий труд, про який ми навіть не замислюємося щодня, поїдаючи булочки та хліб.

Розпочинали посівну цього року ми у травні, а вже у серпні повернулися на жнива. Адже час збирати те, що посіяли.

«Фестиваль «Хліб» на хуторі Обирок це унікальна можливість нам — урбанізованим мешканцям міст, повернутися до свого коріння, до древніх, як саме людство, звичаїв. Навесні ми хліб посіяли, нині — жали. А ще, тут поруч славний Батурин із музеєм видатного українського мандрівника Миклухи (Макухи)-Маклая, козацькою цитаделлю, гетьманським палацом Кирила Розумовського. То їхати сюди категорично варто.

P.S. А в музеї Миклухи-Маклая працює молодий нащадок мандрівника», - ділиться враженнями гість хутору Кирило Лукашов.



Бабуся Уляна – неодмінний гість, так би мовити, на правах власника, адже щороку приходить і на посівну, і на жнива. Вдягаючу яскраву кольо­рову хустку, бабця, що відсвяткувала 85 день народження, першою бере в руки ціп – навчає молодь правильно вибивати зернину з колосу. От тільки має одну «забаганку» - минулого року навесні, на Обирку, побачилась з тодішнім Міністром аграрної політики Ігорем Швайкою, тепер щоразу запитує, «де той Міністр? Приїхав? Нехай іде зі мною молотити!». Тож обо­юдною традицією вже стала зустріч на Обирку.

«Інколи хочеться подихати свіжим повітрям. Свіжим не тіки у фізіологічному сенсі але й у ментально містичному прояві. Саме тут на Хуторі створюється таке диво, що можна дихати, пекти хлібчик, насолод­жуватись природою, а головне — насолоджуватись спілкуванням з людьми, природою, природними явищами та надприродними подіями.

Є в Україні містичні місця. Містичні з природного походження, чи історично так склалось. Але містицизм цього Хутора створено людьми. Людьми, які звикли дихати вільно, робити добро, пертворювати оточення на казку. А все починалось якихось 8 років тому...», - згадує ще один гість Обирку Олексій Авраменко


Такий собі табір для відпочинку зібрав друзів господарів з різних куточків України та світу: тут і гості з Києва, Харкова, з Чер­кас, із Запоріжжя та Галичини, навіть з оку­пованого Криму, Білорусії та Америки.

Зранку на «підзарядку», потім – на сніданок і працювати в поле аж до обіду, дехто, звісно, надавав перевагу майстер- класам та екскурсіям, а комусь до душі поле та жнива. Втім, поїсти люблять всі, тож на обід довго кликати не доводилося. За кухню тут відповідала Ліза Стрий, молодий друг та помічник Леоніда Кантера і його дружини, Діани Карпенко. А помічником шеф-кухаря став відомий український письменник та, за сумісництвом, так би мовити, чоловік Лізи – Сергій Пантюк. Він підтримував дружину у цій нелегкій справі – нагодувати після важ­кого робочого дня мешканців табору. Адже, якщо не в полі з серпом, то обов’язково біля жорнів, або на пасіці, або у футбол, а хто й на пляжі – занять вистачило всім, і ледачим, і працьовитим…

А для тих, хто прагнув більшого – працю­вала циркова школа, і перші результати здо­бували, як малеча, так і дорослі, як і перші та кількадесятинні синці.

Родзинкою для вибагливих стали май­стер-класи з випікання хлібу. Шеф-пекарі Денис Суховій та Дан Андрійко переко­нали присутніх: про хліб жоден з останніх анічогісінько не знають.

Гриміти ця «пара» починала від само­го ранку, аби встигнути випекти свіжий хлібчик до сніданку, і неодмінна помічниця їхня – величезна та старезна пічка – сприяла відмінним смаковим властивостям готового «голови столу».

За словами Дениса Суховія, шеф-пекаря пекарні Волконських в Києві, робота – його життя та образ мислення.

«Музика, література, це той процес, за допомогою якого можна вдосконалюва­тися ціле життя. Хліб це така сама шту­ка, постійна. Я пройшов довгий шлях від робітника в пекарні, з 7 ранку і до 7 вечора я виконував ту роботу, яку мені накажуть. А зараз я виріс до пекаря. Дані спочатку подо­бався хліб, потім він поїхав навчатися, а я полюбив свою роботу в процесі, і без малого 9 років уже цим живу», - розповідає Денис Суховій.

На Обирку майстер хлібу вже з 2013 року, як годинник, з’являється в сезон. Потім приєднався і Дан Андрійко.

Свою роботу хлопець називає експери­ментальною, впроваджує нові технології випікання та розвиває хлібну культу­ру, створює цілу Гільдію пекарів України, задля того, аби навчити лю­дей вправлятися з хлібом власноруч, влаштовує майстер класи в Києві. Каже, для участі в майстер класі люди спеціально їдуть до окреслених міст України.

Цього разу фішкою роботи стали кольори. Ден Суховій наголошує, важливо правильно підібрати нату­ральний барвник, штучні синтетики абсолютно псують головний продукт столу.

«У нас був жовтий круасан сьогодні, чорний круасан, хліб з чор­нилами каракатиці, хліб зі шпинатом, зелений. Все, що під рукою, со­лод, наприклад, ми використовуємо тут. Минулого фестивалю були в тренді со­лоди: ми їх пропарювали, просмажували та проварювали, гралися з їхніми кольорами. До цього додавали «зелені» - себто, базилік, кропиву, насіння всякого багато. Кожного разу вигадуємо щось нове», - ділиться пекар.

Українці абсолютно нічого не знають про хліб – переконує Денис. Допоки існують оті конвейери, які ми називаємо хлібними заво­дами, та приватні пекарні при супермаркетах, які працюють абияк. Коли ти робиш хліб, ти теж торкаєшся великої кількості продуктів, які, нажаль, часто не відповідають вимогам справжньої якості.

«Тобі треба замісити здобу, потрібно масло, ти ідеш в мага­зин, а там масло 73%. Масло не може бути 73%, воно має бути 80% та вище. Тобто, в магазині дивишся спред… Пояснюєш це людям на майстер класах. Потім оливкова олія, наприклад, теж пробуєш, яку треба використовувати в хліб. Не «Olive oil», a «Extra vision», тому що воно краще пахне. Може бути тут і кукурудзяна олія, яка теж добре пахне. І так щодо будь- якої сировини, вивчаєш, читаєш про неї, про властивості, ха­рактеристики та реакції. Зараз вивчаю борошно, точніше, саме зерно. Ми купували спельту, пробували робити на фестивалі хліб зі спельти. Він трошки кислуватий вийшов, але я сам його вперше робив. Це більш дефіцитний продукт. Це треба донести як лю­дям, так і самому зрозуміти, що можна і що не можна робити. І я вважаю, що в школах можна забрати якийсь предмет на кшталт співу, а за­лишити те, що дійсно важливо в повсякденно­му житті, уміти відрізняти та знати харак­теристики продуктів. Адже організм людини це той самий механізм, як примітивно маши­на. Якщо заливатимеш поганий бензин, рідини – воно просто зламається. Тільки в автомобілі можна щось замінити, а тут вже другого шансу немає. Так що дитину треба виховувати змалку, вчити вибирати продукти в магазині», - навчає Денис Суховій.

Як один з відвідувачів фестивалю хлібу, можу сказати, що за хлібом з чорнилами каракатиці від Дениса Суховія та Дана Андрійка стояла черга. Розліталися і свіженькі круасани з сиром та шоколадом.

Будівельник за освітою, письменник та музикант, шеф- пекар Суховій знає свою справу на відмінно.

«Що дивно, люди куштували чорний хліб із великою засторогою. Беручи чесне слово від мене, що хліб натуральний. Так було вперше, коли спробу­вав випікати цей хліб із чорнилами. Вони викривляли губки, обережно підкусюючи чорне тіло хлібини, та ловили себе на думці, що не впали тут саме мертві від отруєння. І нібито заспокоювалися, намагаючись вловити після смак, аромат, якийсь намах. Що зайвий раз доводить, люди в нас люблять, в першу чергу, очима, а потім розумом та серцем.

«Найважче – було добути чорний колір натуральним барвником. Якщо зеленого я домігся завдяки шпинату, то чорний хліб мене просто заманював. Я бачив його на світлинах моїх бельгійських, німецьких та французьких колег і не міг зрозуміти його походжен­ня. В армії, в госпіталі, коли не було чим себе зайняти, кожен по­важаючий себе солдат робив собі чотки. Вони були відверто насиче­ного чорного кольору, туди засто­совували попіл від сигарет «При­ма» без фільтру. Думав навіть про те, аби підмішати попіл до хлібу. Корисно навіть для шлунку! А у підсумку я таки знайшов барвник, натуральний. Саме його і смакуємо сьогодні», - ділиться спогадами Де­нис.

Протягом п’яти днів насичена програма повністю виснажила «відпочивальників», втім, надихнула на подальші звершення та нові відкриття. Адже, зібравши в одно­му місці велику кількість творчих людей, треба очікувати на резуль­тат подібного поєднання вибухо­вих складових в одному коктейлі. Мистецький хутір заснували люди образотворчі та інакомислячі, що прагнуть до пізнання світу та жит­тя на повну, беручи все від кожної секунди буття. У такому колі однодумців вони мають змогу на­дихатися самим та надихати інших – своєю працею, своїми творами та любов’ю до життя та стародавніх традицій пращурів, любов’ю до нащадків та один до одного, любов’ю до землі, яка нас всіх народила. І це тільки початок, вважає Леонід Кантер, адже, як відомо, світом править той, хто рухає жи­вою силою енергії.

Ольга Дяченко, "Аграрна газета"