Відбулося відкриття пам’ятної дошки Андрію Лівицькому

07.04.2018   11:29 —

5 квітня відбулося відкриття пам’ятної дошки на будівлі гімназії № 1 ім. Георгія Вороного Лівицькому Андрію Миколайовичу — українському громадсько-політичному діячу, Президенту УНР в екзилі (1926–1954).

З 1888 по 1892 рік він навчався у Прилуцький чоловічій гімназії. Це саме його заслуга, що ідея української державності не загинула і була символічно передана керівництву відродженої України в 1992 році.

Член Центральної Ради

Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом Української Центральної Ради (УЦР). Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

Період Гетьманату Павла Скоропадського

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 року, працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана Скоропадського.

Доба Директорії

За доби Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів. 1920 р. підписав союзний договір із Польщею. В уряді УНР на чолі з В'ячеславом Прокоповичем з травня 1920 року залишився на посаді заступника голови Ради народних міністрів і міністра юстиції. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 року відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі.

Діяльність в еміграції

Разом із Симоном Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 років — виконувач обов'язків голови уряду УНР, в 1922–1926 роках — голова уряду УНР в екзилі. Жив у Варшаві під постійним наглядом польської поліції; став одним з ініціаторів створення та активним членом Прометеївського руху. По загибелі Симона Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Вступаючи на пост Голови держави 1 червня 1926 р. А.Лівицький заявив «Приймаючи на себе в цей відповідальний час увесь тягар праці нашого і державного визволення, уряд УНРеспубліки дає урочисту обітницю перед цілим українським народом та перед славною пам’яттю Симона Петлюри свято, непорушно виконати до кінця свій обов’язок перед батьківщиною». «Пам’ятаймо, - говорив він, - що від своїх обов’язків Уряд УНР буде звільнений тоді, коли складе повно власті на руки свого суверена – українського народу на рідній землі».

Протягом 1926–1954 років очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його керівництвом уряд в еміграції з травня 1945 року активізував діяльність і обновив свій склад. У 1948 році ініціював створення Української Національної Ради — з метою консолідації політичних сил в еміграції та реорганізації Державного Центру УНР в екзилі — у співпраці з Ісааком Мазепою.

Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.


Управління освіти Прилуцької міської ради