Інформ-агенція «Чернігівський монітор»: RSS Twitter Facebook

Інформ-агенція «Чернігівський монітор»

Субота, 4 квітня, 12:07:33

У Чернігові донька запроторила свою матір силоміць у «психушку»

11.12.2015   13:22Агенцiя

Ми часто кривдимо свою матір чи необачним словом, чи різкими навмисними вчинками. І якось так вже ведеться, що звично вважаємо: матір усе може винести і простити…

Вона, звичайно, простить, як завжди це робила й раніше, а от чи зарубцюються рани на її серці? І тільки тоді по-справжньому усвідомлюємо всю сутність невідворотної миті, коли найрідніша для нас людина відходить в інший світ.

Лише тоді починаємо розуміти, що означали материні сльози, коли хтось із нас збирався у дорогу, а ненька припадала до грудей і, зрошуючи їх слізьми, мовчки бажала нам тільки кращого. А ми йшли з дому шукаючи кращого життя і ніколи по-справжньому не розуміли материнських почуттів. Хіба що казали наостанок: «Ну що ти, мамо! Все буде добре». І не могли навіть збагнути, що все те «добре» у нашому житті — завдяки її щоденним молитвам за свого сина чи доньку. Але приходить час, коли молитися за нас вона вже не може, — йде у дорогу… У вічну дорогу, з якої вже ніколи і ніхто не повертається. Невимовний біль пронизує всього тебе, але пізно…

Людмила із Чернігова, можливо, найщасливіша людина, бо її 73-річна матір Надія Антонівна Чернега – жива і здорова. Вона має можливість з нею щодня бачитись, відчувати її подих, дивитися їй в примружені очі, спілкуватися з нею…

Але, на жаль, у цій сім’ї склалося все по-іншому: по будинку гуляє ворожнеча, панує ненависть… І навіть пухнастому коту Рижику не вдається примирити дві людські душі, які донедавна були такими рідними.

Через конфлікт – у «психушку»

Якась дріб’язкова суперечка не прошмигнула з часом, а поверталася знову й знову, але з більшим психологічним  навантаженням. Конфліктові ситуації накопичувались і врешті-решт переросли в непримиренність. Потім сталася логічна для такої ситуації жахлива кульмінаційна розв’язка…

Рано-вранці  у п’ятницю, 4 грудня розбудили. Коли відкрила жінка очі – спочатку не зрозуміла, що сталося, адже перед нею стояли три могутні особи чоловічої статі у білих халатах. Один з них відразу запитав: «Що Вам снилося?» Відповіла: «Та нічого такого не снилося?» Чоловік продовжив: «То збирайтеся, поїдемо підлікуємося».  Чолов’яги почали брати її під руки, щоб допомогти підвестися з ліжка. Але вона запротестувала  і почала по-жіночому, неквапливо  відбиватися. Тоді один враз схопив літню жінку за голову, щоб не пручалася, а інший припідняв і швидко вколов щось у сідниці.  Через деяку мить в очах жінки помутніло. «Наче все й бачу й розумію, але ані сказати щось путнього, ані спитати, не зможу», − пригадає потім Надія Антонівна. −  Так силоміць посадили жінку в спецтранспорт і відвезли у відділення Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні, яка розташована на 4-му кілометрі Гомельського шосе, поблизу села Халявин. В народі цей медичний заклад називають зазвичай «психушкою», «дуркою», або ж просто «халявином».

І вже тоді, коли опинилася у палаті, зрозуміла – потрапила в «психушку». У цьому постаралася рідна донька. Перше, що спало на думку, почала думати − як вибратися звідси? Розговорилася з сусідкою, яка лікувалася тут. На її щастя, у тієї жінки був мобільний телефон, чим і швиденько скористалася Надія Антонівна.

Доводиться припускати, що медичні працівники, які силоміць запроторювали абсолютно здорову жінку до психлікарні, не могли здогадатися, що незважаючи на 73 роки,  вона може запам’ятати деякі телефонні номери. Невщухла з роками пам’ять і врятувала Надію Чернегу.

Вона мерщій набрала номер телефону своєї подруги і сказала, де знаходиться. Перелякана від такої новини сусідка одразу проінформувала інших знайомих, що мешкають неподалік.

− Я, як почула, була ошелешена й водночас збентежена, − розповідає сусідка Тамара. – Гукнула інших сусідів та й почали думати, як же визволити нашу подругу? Звернулися до Людмили – доньки Надії, а вона нам відповідає: «Без мене її вам не віддадуть – навіть і не думайте. Вона два місяці повинна там пролікуватися». Ми як почули про «два місяці» то зрозуміли, що там з нею зроблять, тож вирішили їхати гуртом і виручати свою подругу.

Коли приїхали не байдужі люди до медичного закладу, там їм сказали, що жінка потребує лікування, але перед цим буде медичне обстеження. Оскільки це була п’ятниця, тож  веліли приїхати в понеділок. А «делегати» лікарям наказали, щоб жодних уколів жінці не робили.

Понеділкового ранку, після тривалих і тривожних перемовин, лікарі повідомили приїжджим із Чернігова: «Збереться консиліум у складі трьох лікарів і вони будуть вирішувати: як бути далі?» Чекати довелося не довго. Десь через півтори години жінку все ж таки відпустили, напевно, не лише через те, що її утримувати  у цьому закладі не доцільно, а побоюючись розголосу справи.

З жахом пригадує проведені чотири дні


Тепер, коли Надія Антонівна вдома, з жахом пригадує проведені у «психушці» чотири дні. «Їжа – ніяка, неїстівна, не людська, − пригадує запроторена своєю донькою до закритого закладу жінка. – У воді ледь плаває вермішель – це вони називають супом. Буряк червоний подають, як салат, нечищений… Після сніданку виводять всіх у коридор, а палати закривають на ключ (напевно, щоб під наглядом усі пацієнти знаходилися. – Редакція). А коли побачать, як хтось із пацієнтів опускає голову, то санітар відразу робить «саєчку» — за підборіддя різко і сильно піднімає кожному голову вверх та робить це так, що здається голова ось-ось відірветься».

Донька Людмила на запитання навіщо ви запроторили психічно здорову жінку до психлікарні,  обґрунтувала це так: «Мати ще влітку перенесла інсульт, після чого стала дуже нервова, тож треба було її підлікувати». А коли я запитав: «Тоді чому не в звичайне неврологічне відділення її поклали, а в спеціалізовану психіатричну клініку?», Людмила трохи розгублено й ніяковіючи почала стверджувати, що нічого страшного немає у тому, що «матір пролікувалася б і там –у спеціалізованому психіатричному відділенні, де лікують безкоштовно таких літніх людей, як вона».

Спілкуючись з 52-річною Людмилою – донькою Надії Антонівни − мені здалося, що вона вже щиро усвідомила про свій ганебний вчинок і, можливо, щиро розкаюється у цьому.  Хоча не зовсім впевнений, адже як вона стверджує − якби був її батько (чоловік матері) живий, то «на сто відсотків захищав би мою позицію по відношенню до матері».  Правда чи ні (хто їх знає?), а зі слів Людмили, її матір начебто кидалася колись з ножем на неї. Надія Антонівна, навпаки, стверджує, як донька колись навмисно їй покусала руку, а потім розповіла іншим, що це мов би зробила вона сама. «Каже, подивіться на неї –вже зовсім з’їхала з глузду — сама себе кусає, − згадує літня жінка. – А хіба я дурна, щоб себе оце кусати?»

Ради-поради. Сусідське засідання в помешканні жінки

Після визволення Надії Антонівни з психлікарні, увечері прийшли до її домівки небайдужі до проблеми, що виникла, сусіди та й почали радитися: як бути далі? До розмови запросили й двох дільничних поліцейських.

Довго тривала розмова, доходило навіть й до суперечок. Признатися, на якийсь момент, коли усі напали на Людмилу, було якось по-людськи шкода й її, адже ніхто, окрім матері та доньки, не знає усіх точних причин складної сімейної ситуації…

Зрозуміло одне: конфлікт дійшов до такого апогею через житлову площу.

У свій час, коли Людмила з чоловіком та двома дітьми проживала у Ніжині, Надія Чернега подарувала півбудинку своєму онукові Миколі (синові Людмили), а на другу частину, в якій нині мешкає вона з донькою,  склала заповіт на того ж таки онука.

Після розлучення зі своїм чоловіком, Людмила спочатку деякий час проживала з дітьми в Ніжині, а коли вони пішли на свої хліба, десь півтора роки тому переїхала до материного дому в Чернігів. В одній великій кімнаті жила вона, а мати – у маленькій кімнатці без вікон…

І ось тепер, після неочікуваного для Людмили визволення матері з «полону», їй самій доводиться вислуховувати численні сусідські докори. Щоправда, деякі обвинувачення на адресу Людмили – абсурдні. Наприклад, одна сусідка закидала жінці, що та довго сидить за комп’ютером, через що буцімто багато «нагоряє світла», або ліниться обробляти, як слід, земельну ділянку тощо.

Щодо комп’ютера, то Людмила користується ноутбуком і говорити про якесь «нагоряння» електроенергії говорити не варто. А стосовно Інтернету, то, жінка, погодьтеся, має сидіти в цьому мережевому павутинні скільки завгодно – це її законне право й особисте життя. Тож втручатися у такі тонкощі навіть і сусідам, не гоже.  Стосовно опрацювання городу, то у Людмили теж із здоров’ям не все гаразд, каже – тиск підскакує дуже часто, через що картоплю, вважає, можна й купити, а не саджати. І то вірно…

Але емоційність сусідів можна зрозуміти, зважаючи на те, що сталося. Якби не вони, бути у «полоні» Надії Антонівні й далі…

В процесі «вечірнього засідання», сусідка Валентина дала Надії Антонівні досить розумну пропозицію: відкликати цей заповіт, щоб не створювати зайвих конфліктів, адже ж в її онука вже є півбудинку. А на цю частину, буде по закону претендувати Людмила, як спадкоємниця. А самій Людмилі сусіди порадили на деякий час найняти житло і пожити окремо від матері.

Але тепер, коли донька запроторила свою психічно здорову матір до «дурки», складно дійсно говорити про «мирне урегулювання», це стосується й відкликання заповіту. На сьогодні, коли я запитав про те, чи може Надія Антонівна простити свою доньку, жінка відповіла: «За те, що вона так зі мною обійшлася, мого прощення їй ніколи не буде. Нехай бодай один день вона побула там, куди мене упекла».

У той час, як жінка перебувала у медичному закладі для психічно-хворих людей, в її кімнаті буцімто  зникли зі схованки три тисячі гривень і 150 доларів. Викликали слідчо-оперативну групу.

… Пройшло кілька днів. Телефоную колишній «бранці» психоневрологічної лікарні. Надія Антонівна каже, що після цієї вечірньої жвавої розмови Людмила жодного разу не телефонувала. «Боїться, мабуть, сусідів», − доповнює жінка.

… Мені чомусь здається, що Надія Антонівна все ж таки, не дивлячись ні на що, чекає на повернення своєї доньки, а ще більше очікує її щирого каяття за скоєне… І тоді, я впевнений, жінка обов’язково простить свою доньку, як уміла прощати й до цього.

Сергій Кордик, «Біла хата»

Останні новини Чернігівщини

Про санепідситуацію в області. Офіційно

Про санепідситуацію в області. Офіційно 10:37

За 2 місяці 2020 року в області за медичною допомогою з приводу захворювання на інфекційні хвороби звернулося 41,5 тис. осіб, що на 26,6% менше кількості аналогічного періоду минулого року.

Заробітна плата в області в лютому. ДОВІДКА

Заробітна плата в області в лютому. ДОВІДКА 10:33

Середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників підприємств, установ та організацій Чернігівської області в лютому 2020 року становила 8540 грн.

КП

КП "Чернігівводоканал": Виконання інвестпрограми 2020 року не зупиняється 10:19

Наразі добігають кінця роботи з реконструкції водопроводу по вулиці Промисловій від вул. Попудренка до вул. Музичної. В рамках виконання інвестиційної програми КП «Чернігівводоканал» на 2020 рік буде замінено 836 м водопроводу. Роботи за договором з КП «Чернігівводоканал» виконує ТОВ «УТБ-ІНЖИНІРІНГ».

Чернігівщино, купуй рідне!

Чернігівщино, купуй рідне! 10:08

Ця акція, започаткована обласною державною адміністрацією, триває і стає ще більш актуальною в умовах карантинних обмежень, пов’язаних з поширенням коронавірусу.

АНОНСИ ПОДІЙ

Всі новини