"Майстер на всі руки" капітан Волошина

03.03.2012   09:13 —

Те що вміє капітан Наталія Волошина зможе далеко не кожен чоловік. Вона стрибає з парашутом, з легкістю вправляється з грозою танків і вертольотів - "Тунгускою", вправно керує БМП, майстер рукопашного бою і турботлива мама для молодого поповнення бригади і власної трирічної донечки Лізи. Вона єдиний офіцер-жінка серед "лісових вовків", як називають танкістів через емблему бригади.

Наталія Волошина

Дитинство і юність Наталії пройшли в селищі Гончарівське, що на Чернігівщині - місці дислокації 1-ї окремої гвардійської танкової бригади. Специфіка гарнізонного життя, виховання в сім'ї військового льотчика, спілкування з ровесниками - також дітьми військових, все це неабияк вплинуло на вибір майбутньої професії Наталі.

Змалку дівчинка намагалась не відставати в усьому від хлопчаків. І в іграх, і в спорті, і в навчанні. А при потребі завжди могла постояти за себе - тільки спробуй образити. Шкільні роки промайнули. Необхідно було вирішити ким стати у майбутньому.

Ще малим дівчам Наталя мріяла про військову службу. Цьому сприяло і домашнє виховання, і життя у військовому гарнізоні, де щодня зустрічаєш підтягнутих, впевнених у собі військових. Її дідусь пройшов горнило ІІ світової війни, був поранений під Сталінградом. Повернувся додому з десятками бойових нагород. Ці солдатські медалі Наталя зберігає і досі, з особливою гордістю показує гостям. Адже вони для неї не тільки сімейна реліквія, а й згадка про славне життя дідуся.

Тож після закінчення Гончарівської середньої школи, маючи тверду мету в своєму житті, Волошина підписала перший контракт з командиром частин. Військову службу вона розпочала оператором БМП-2 у механізованій роті. А за два роки, вже у званні молодшого сержанта, стала старшим оператором зенітно-самохідної установки 2С6 "Тунгуска". Маючи вже хороший досвід служби Наталія брала безпосередню участь у забезпеченні та проведенні навчань на полігоні поблизу села Тучин, що на Рівненщині. У складі екіпажу вона виконувала бойове завдання щодо знищення ймовірного повітряного противника. До її обов'язків входило і спорядження 30-мм гармати 2А38, до якої кожна стрічка з 18-ма набоями має вагу близько 15 кілограмів. Ці стрічки Наталія, яка на навчаннях була оператором-навідником, невеличкого зросту, тендітна, прудко-бігцем доставляла з пункту боєпостачання до «Тунгуски» за лічені хвилини.

У 2000 році збулась заповітна мрія Наталі. Сержант Волошина стала курсантом Військового інституту при Національному університеті "Львівська політехніка". Розпочалось інтенсивне навчання. Та Наталі, людині активній, цього було замало. Вона два роки займалась у секції рукопашного бою за системою "Руський стиль Кадочникова". Навчилась вправно володіти бойовими прийомами. До речі, декілька разів у житті їй ця наука знадобилась. Декілька підвипивши молодиків почали чіплятись до симпатичної курсантки. Такої шаленої відсічі вони не очікували, тож перелякані накивали п'ятами.

Одночасно Наталя з друзями захопилась туристичним спортом при інститутському клубі "Полум'я". Команда курсантів інтенсивно тренувалась. Брала участь у численних змаганнях і завжди здобувала перші місця серед туристичних клубів Львова. Одного разу за 6 днів військові туристи подолали 120 кілометрів по засніженому хребту Карпат. Підіймались на скелі і спускались з альпіністським спорядженням. Долали повзком по канатах гірські річки, ночували в палатках, а іноді просто неба біля багать.

Та й цього дівчині, як виявилось, було замало. У неї виникла ідея стрибнути з парашутом. Перший раз, як зізналась Наталя, було лячно, тремтіли ноги. Та вона змусила себе зробити крок у безодню. Наступні стрибки вже приносили лише задоволення. Всього у неї над головою купол парашуту розкривався 11 раз.

Декілька років Волошина служила у льотній частині, яка дислокувалась у Василькові, що на Київщині. Виконувала обов'язки начальника клубу, офіцера-психолога, заступника командира роти. Та завагітніла. У Василькові жила в гуртожитку, для дитини умов - ніяких. Тож декретну відпустку вирішила провести у батьків в Гончарівському. А коли підросла донька Наталя продовжила службу вже у рідній танковій бригаді. Спочатку заступником начальника польового вузла зв'язку, а згодом - офіцером відділення з виховної роботи.

На запитання - "Чи не важко служити?" Наталія відповідає так:

- Звичайно бувають і труднощі. Захворіє дитина так буває що доводиться недосипати, та служба ж є служба. Я ніколи не хотіла щоб мене хтось жалів. Я маю бути сильною. Щоб нікому й на думку не спала думка: «Вона ж жінка, можна вибачити». Ще у військовому інституті один з викладачів мені сказав: якщо ти обрала шлях професійного військового слід пам'ятати, що в першу чергу ти офіцер, інакше тебе просто не будуть поважати. Тому я займаюсь спортом, щоб бути добре фізично підготовленою, на вогневих вправах стріляю не гірше інших офіцерів, в усьому намагаюсь бути однією з кращих.

Наталя вирізняється з-поміж офіцерів тим, що завжди ставить перед собою нові завдання і з успіхом їх виконує. На запитання, про що вона мріє відповіла просто:

- Хочу навчатись в академії і в майбутньому стати полковником.

Ось такі військові плани у капітана Волошиної.

Парій Олександр