Микола Руденко з Мени насушив два мішки грибів

02.01.2013   14:57 — Агенцiя

У нього справді золоті руки. Диван, крісло, стіл, шафу виготовити або ж паркан новий поставити – будь ласка! Має Микола Григорович ще одне захоплення, яке додає йому сил і здоров’я.

Цього ягідно-грибного сезону Микола Руденко побив рекорди «тихого полювання» минулих років.

– Торік, приміром, я був у лісі 54 рази, позаторік – трохи менше, а нинішнього – 69 разів, – каже чоловік. – І хай ніхто не думає, що я такий жадібний до лісових дарів. Зовсім ні. Взимку яка робота вдома? Сніг відкидати, у магазин за хлібом сходити, а решту часу сиди собі перед телевізором. Набридає. Кучкуватися зі знайомими за кухлем пива я не любитель. Нетерпляче жду весни. Тільки-но сніг зійде, я – на поїзд і в Лютівку.

Там, у лісі, душа його співає. Обійде усі свої перевірені грибні місця, подивиться, якої шкоди завдала лісу дика звірина, помилується ще чорним, але таким милим краєвидом та й повертає додому ­– окриленим, помолоділим, веселим, життєрадісним.

Микола Григорович – вправний збирач перших ягід. Суниця, малина, ожина, чорниця – усе   це є у банках у вигляді варення, джему, компоту. І насушили разом з дружиною Марією Михайлівною цього смакіття, є що дати і синам, і доньці, і родичам.

– Не пам’ятаю жодного випадку, аби мій Микола з лісу повернувся ні з чим, – каже Марія Михайлівна. – Щавлю привезе, трави для щітки, березових гілок на віники, трав цілющих для чаю. А грибник він – перший клас!

У затишному домі Руденків є газ, вода, каналізація і все, що має бути у сучасної цивілізованої родини. А от печі не позбулися – широка, облаштована всередині електроосвітленням, вона є незамінною при сушінні грибів, яблук, груш.

– А борщі та каші які смачні з печі! – посміхається подружжя. – Як не старайся, а на газовій плиті такого ніколи не зготувати.

По лісу Микола Григорович любить ходити сам.

– Я справді насолоджуюся природою, – каже він, – не треба нікого гукати чи стерегти, аби не загубився. У вихідні беру з собою дружину, однак разом не ходимо, вона знає, що у лісі люблю тишу і спокій, отож і не заважає. Багато хто з наших знайомих просить мене, аби я поводив їх своїми грибними місцями. Не відмовляю, але умова моя одна – он те місце, іди сам і шукай.

Микола Руденко, їдучи до лісу, бере одну валізу, яку переробив під гриби. Вона має тверде дно, міцні ручки. У такій сумці гриби не ламаються.

– Я ніколи не зважаю на погоду, – каже грибник, – як надумався, то обов’язково поїду, хай там хоч злива, хоч спека. Не даремно ж у пісні співається, що у природи нема поганої погоди.

Грибів Микола Григорович назбирує завжди. Іноді, аби дати перепочинок своїй дружині, віддає їх дітям, родичам.

– І нам вистачає, – додає Марія Михайлівна, – ось, дивіться.

Справді, біля теплої печі стоять два мішки сушених боровичків, опеньок, польських… Ще й у банках. А в погребі їх стільки, що очі розбігаються.

– Десь близько ста літрів ще є, а вже стільки роздали добрим людям, – каже подружжя. – Гриби у нас на столі щодня смажені, мариновані, солоні. Котлети робимо із заморожених, до картоплі – грибну підливу. Мабуть, ми картоплі менше вживаємо, аніж лісового делікатесу.

Сніг вкрив землю, а разом з нею і незібрані гриби.

– Нехай насіваються, – повчально каже Микола Руденко, – щоб наступного року було і людям, і мені.

http://nslovo.com/blog/mykola-rudenko-z-meny-nasushyv-dva-mishky-hrybiv