Найсильніший чоловік планети Василь Вірастюк поділився секретами успіху та власним баченням життя

20.10.2011   09:25 — Агенцiя

Усе пізнається в порівнянні, хоч іноді ця аксіома грає не на нашу користь. Кожному середньостатистичному українцю, який у силу завищеної самооцінки вважає себе міцною, ба навіть кремезною людиною, варто постояти поруч зі справжнім богатирем. Таким, як Василь Вірастюк.

Василь Вірастюк

Сфотографувавшись із Василем, автор цих рядків, чоловік далеко не найменших габаритів, був дещо шокований побаченим на знімку. Антропометрична різниця між нами приблизно як між столітнім дубом і молодою берізкою чи то горою і пагорбом…
Втім, попри очевидну перевагу в атлетичності, титулованості та впізнаваності, Вірастюк спілкується з усіма на рівних. За останні пару тижнів прилучанам пощастило бачити знаменитість двічі: спершу Василь відповідав на запитання преси та відвідав виправну колонію, а 15 жовтня найсильніша людина світу 2004 та 2007 років була почесним гостем мотокросу на Горовій Білещині. Тож хочеться поділитися цікавими думками Василя Вірастюка з тими читачами “Града”, котрим не вдалося поспілкуватися безпосередньо з ним.

Про нинішні справи і принцип “Разделяй и властвуй”

На даний момент я президент Професійної ліги стронгменів України. Наприкінці 2009 року ми з провідними богатирями вийшли зі складу Федерації найсильніших атлетів України. Нам не подобалося ставлення до спортсменів президента федерації і та негативна атмосфера, яку він намагався створити в колективі. Команда богатирів на чолі зі мною чотири рази виборювала звання найсильнішої нації планети, і ми повинні бути насамперед сім’єю. Чомусь наш президент вів іншу політику, як-то кажуть росіяни, “Разделяй и властвуй”. Ми вийшли з федерації і протягом двох років займаємося розвитком нашої ліги, проводимо змагання. Минулого року мали місце близько 10 турнірів різного класу. Була хороша матчева зустріч у Трускавці між збірними України та Європи, проходять змагання на звання найсильнішої людини нашої країни.

Про головні перемоги і ризик здоров’ям

Важкі перемоги 2004 і 2007 років, коли я ставав найсильнішим у світі, однаково значущі. Але вони водночас різні. У 2004-му я був фактично новачком у цьому виді спорту, і це були неймовірні емоції, коли піднімався прапор України, грав гімн… Просто перехоплювало дух. У 2007 році мене вже всі знали. Але це був складний період, тому що буквально перед виїздом на чемпіонат світу в мене вилетіли міжхребцеві диски на спині. Поїздка була під питанням. Один зі спеціалістів зумів поставити диски на місце і сказав: “Тільки без навантажень”. А як на світовій першості без навантажень? Я взагалі якимось дивом потрапив у фінал, і там уже пішов ва-банк, думаючи тільки про результат. Моя перемога була несподіваною для конкурентів, бо всі знали, що я приїхав із травмою. Потім я жартував: це ніби в анекдоті, коли хтось летів із четвертого поверху й чудом зачепився за балкон…

Про близькість до мотокросу

Ці змагання близькі мені по духу, адже в повсякденному житті я пересуваюся здебільшого на мотоциклі. Дуже хотілося б сісти на кросовий мотоцикл і спробувати, але розумію, що з моєю вагою це зробити важко. Ще не придумали таких амортизаторів, які витримали б приземлення після стрибка 150 кілограмів…

Про своїх дітей та їхнє майбутнє

Я не можу читати життя наперед. Хотілося б, аби сини були близькі до спорту, намагаюся привити їм любов до нього. Старший уже три роки займається єдиноборствами, має оранжевий пояс. Молодшого сина, якому трохи більше півтора року, пробуємо водити в спортзал. Думаю, що з такого віку можна починати. Я їх бачу в спорті. А чому б і ні? Спорт виховує в людині не тільки фізичну силу, але й силу духу, моральні принципи, вміння поважати старших і свого суперника.

Про те, як бути найсильнішим і не “зазвіздитися”

Крім того, що я дворазовий володар титулу “Найсильніша людина світу”, я не перестаю бути людиною. Я завжди залишаюся таким як є: прямим, відкритим. Кожного дня ходжу в спортзал, хоч і не виступаю з 2008 року. Маю немаленькі габарити, тому на мене постійно звертають увагу. Кожного дня маса людей хоче зі мною сфотографуватися, отримати автограф. Поставив собі ціль: бути відкритим, щоб ніхто не сказав, що Вірастюк “зазвіздився”.

Про нестандартне немовля і його дитинство

Природа нагородила мене богатирськими даними. Народився я з вагою 5 кілограмів і зростом 68 сантиметрів – такий собі нестандартний зразок. Мама розповідала, що я зразу виглядав як піврічна дитина. Було б, напевно, нерозумно не використати ці дані. Якби я не займався спортом… можу уявити себе хіба що як ходячий мішок. Але мені пощастило в житті мати старшого брата, який узяв мене за руку й привів у манеж технікуму фізичного виховання. На той момент мені було 10 років, і я почав усерйоз займатися легкою атлетикою. До 10-річного віку спробував вільну боротьбу, кульову стрільбу, ходив на плавання і навіть грав у футбол. Я ніколи не хворів думкою, що треба прийти зі школи, кинути портфель і бігти на вулицю займатися дурницями. Після школи я обідав, учив уроки, відпочивав і вирушав на тренування. Я жив спортом, за що дякую батькам, брату й першому тренеру.

Про стосунки з іншим відомими стронгменами

Часто спілкуюсь із українськими атлетами – вони найближче. З усіма іншими або зідзвонюємося, або говоримо по скайпу. Наприклад, з Мішею Кокляєвим, російським спортсменом із Челябінська, Раймондом Бергмунісом, Жидрунасом Савіцкасом – теж атлетами з пострадянського простору.

Про старшого брата Романа і його життя після спорту

Мій брат, учасник трьох Олімпіад, був штовхальником ядра, капітаном збірної України. Після Ігор-2004 року в Афінах він закінчив кар’єру. Як і практично кожному спортсмену, йому було непросто, адже ті емоції, які переживаєш у спорті, важко знайти у звичайній роботі. Його кандидатуру висунули на посаду начальника управління у справах молоді та спорту Івано-Франківської області. Ми жартома називали Романа міністром спорту Івано-Франківщини. Працював із 2005 по 2011 рік, пережив трьох губернаторів. У цьому році пішов на пенсію по інвалідності. Живе спокійним життям, займається вихованням молодшого сина.

Про політику і бачення себе в ній

Якби знайшлася політична сила, яка запропонувала б мені стати народним депутатом, якби я побачив бажання працювати над чимось конкретним, скажімо, в напрямку спорту… Чому б не піти в депутати заради того, щоб робити щось, а не просто отримувати заробітну плату? Хоча депутатська зарплата – дуже непогана альтернатива пенсії (сміється. – Авт.). Я – людина, яка багато зробила для держави, заслужений майстер спорту – не маю права отримувати пенсію. Пішов би в депутати хоча б заради того, щоб запитати з трибуни, чому практично всі відомі спортсмени, крім хіба що Андрія Шевченка та братів Кличків, які своїми контрактами забезпечили себе, дітей і внуків, залишаються ні з чим.

Про слабкості найсильнішої людини

Що може вважатися слабкістю? Поїсти добре – то перед цим, певне, ніхто не встоїть. Або поїсти о 9-10 годині вечора. Якщо є можливість, завжди харчуюсь удома. Не люблю ресторанів, барів. Моя дружина смачно готує, ми майже ніколи не відвідуємо таких місць.

Про популяризацію спорту та здорового способу життя

Не розумію, чому до цих пір не створені групи спортсменів або загалом відомих людей, які їздили б по країні й популяризували фізичне виховання. Це справа держави. Дайте їм якусь заробітну плату, нехай займаються! Ми робили щось подібне. Виїздили з плавцем Денисом Силантьєвим, гімнасткою Анною Безсоновою, фінансували все приватні структури. Але ж це соціальна політика. Невже державі потрібна хвора нація?

“Кого із суперників Ви найбільше остерігалися на змаганнях?” – запитую, тим часом як Василь виконує звичну для себе справу: дає черговий автограф. “Боятися треба не суперника, а себе, – по-філософськи відповідає стронгмен. – Себе і свого страху. Перебореш страх – і тоді все вийде!”

http://gradpryluky.info/index.php?newsid=1870

Підготував Олександр Бойко