100 днів після Указу

25.12.2014   12:58 — Агенцiя

Чи комусь доводилося чути щодо себе запитання: «Ти чий?» Далекого 1997 року під час першого місяця перебування на державній службі воно мене приголомшило. Це жарт? Як взагалі можна ставити питання таким чином? Відповідь, щоправда, була коротка та, мабуть, несподівана для співрозмовника — нічий. Згодом, трохи придивившись навколо, стало зрозуміло як і чому таке питання могло виникнути — це щодо прозорості, професійності, патріотизму, конкурентності й таке інше у доборі кадрів на державну службу.

Швидше, їх відсутності та домінування зовнішніх, імітаційних чинників. І одночасно, хронічної нестачі поваги у держави та суспільства до праці ними ж найнятих службовців — жебраками краще керувати, за нагоди виставляючи їх же винуватцями всіх бід. Як наслідок — мотивація до праці, яку зведено нанівець. Питання не в браку особистого бажання — система спрацьовує так, що вбиває інціативу (винятки завжди існують): навіщо намагатися робити більше, ніж від тебе вимагають, коли за відсутності прозорої та зрозумілої кожному селекції кадрів кар’єра все одно від особистих досягнень претендента напряму не залежить. Понад те, якщо хтось-десь-щось-якось не так зрозумів, то можна наразитися на неприємності. Довести, що ти зовсім не мав на увазі те, що тобі приписують без захисту «згори» неможливо.

На початку своєї роботи в облдержадміністрації автор цих рядків мав справу з доволі поширеним нерозумінням мотивів своїх дій. Важко було пояснити, що за бажанням створити нове не приховуються особистісні інтереси, а за словами не варто шукати подвійного змісту. Навпаки — треба сприймати їх прямим текстом, саме так, як сказано. Часом, коли ставало особливо образливо за неприховану несправедливість, хотілося випалити щось у дусі відомого американського письменника: «Щиро ваш, колись порядна людина, а тепер Безчесний Клятвопорушник, Монтанський Злодій, Паплюжник Могил, Алкоголік, що допився до білої гарячки, підлий хабарник і Мерзенний Шантажист — Марк Твен».

Але чергові неприємності залишалися в минулому, а робота брала своє. Власне, як з’ясувалося, демонстративне нехтування навколишніми інтригами та відверте ставлення до своїх обов’язків, навіть із урахуванням неминучих нюансів українського повсякдення, здатні переломити ставлення недовірливого, за сутністю попередньої практики, оточення у такій специфічній сфері діяльності, як державне управління.

Так було до недавнього часу. Навряд чи щось принципово змінилося — ми й досі живемо у правовій системі, яка призвела до формування політичного режиму, що довів країну до вибуху народного невдоволення. Утім змінилася атмосфера в країні, а головне — ми підійшли до рубежу, коли залишити все як є, вже не можна. Бо що чекає натомість, ми добре розуміємо.

А ще навесні частково змінилися управлінські кадри — головним чином ті, що перебували на політичних посадах (умовно). За іронією долі та завдяки українському законодавству, що й досі не розрізняє політичних та неполітичних посад, вони були державними службовцями. Із цього приводу один із попередніх голів Чернігівської облдержадміністрації пожартував приблизно так: «Робота на державній службі сезонна та залежить від політичної кон’юктури». Щоправда, 2014 року, порівняно із 2005, так би мовити ротація відбулася помірковано (прошу вибачення у тих читачів, які вважають, що треба було діяти радикальніше). Головне — більш-менш збережено середню ланку, яка, за своїм призначенням, тримає систему загалом, у цьому випадку — державного управління. Вона здатна працювати якийсь час без зрозумілих вказівок згори — інерція, все ж таки. Навіть за вище згаданих її вад краще так, ніж ніяк. Інше питання — прогресуюча протягом тривалого часу деградація самої середньої ланки. В областях, де адміністративна порожнеча виявилася надто довгою, а попередні соціальні перекручення — надто значними, середня ланка не втримала удару та посипалася — тут найбільші проблеми у держави Україна.

Ще один позитив — революційна хвиля, разом із очікуваною піною, дала шанс тим, хто за будь-яких інших умов не міг би його отримати. Або (гірше) буденність зрештою перетравила би їх так, що й мати рідна не могла б упізнати — питання ж не в фізичному віці людини чи приналежності до покоління, а в звичках та стереотипах, відповідно до яких вона діє. На жаль, досі чинна система (спираюсь на власні спостереження) здатна змінювати не в кращий бік тих, про кого б раніше не міг, та й не хотів би думати. Відрізнити ж, хто є хто, можна лише за допомогою роботи — принаймні, кращого маркеру ніхто не вигадав.

Такий шанс цієї весни доля подарувала одному з моїх колишніх студентів (зізнаюсь у своїй суб’єктивності) Сергію Журману. Спочатку, з півроку він обіймав посаду заступника голови — керівника апарату, куруючи гуманітарний напрям, а з вересня — в.о. голови Чернігівської облдержадміністрації. Вже майже сто днів він очолює виконавчу вертикаль Чернігівщини, переважно — один, без заступників (через участь у парламентських виборах свого колеги). Несподівано для самого себе та багатьох в області й не лише. Абстрагувавшись від поточної політики, лобістських угрупувань та зайнявшись ключовими питаннями економіки. Намагаючись застосовувати на практиці попередній досвід викладача економічних дисциплін. Навчаючись на ходу, без огляду на час. У результаті наперекір скептикам регіон, що за своїми показниками вважається одним із найскладніших в Україні, не тільки втримався, а й демонструє досить пристойні показники.

Не думаю, що йдеться про унікальне явище в Україні. Щодо нього нещодавно промайнуло таке порівняння — у нас не соціальні ліфти, а катапульти. Хтось пробився до Верховної Ради України, хтось спробував себе в органах виконавчої влади, інші — в журналістиці, у когось відкрився військовий талант, дехто наново зрозумів свою професію... Для революції — це нормально, адже вона є очищенням суспільства, яке так заплуталось у своїх протиріччях, що кращого виходу для себе не знайшло. І поява нових облич — один з її наслідків. Утім питання кадрове було і залишається — як держава найефективніше може застосувати відкриті таким чином людські таланти, чи не втратить, збереже й підтримає тих, на кого ніхто не сподівався, а вони не тільки змогли, а й примножили.


Володимир Бойко
 
http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobyci/100-dniv-pislya-ukazu