"Безбатченки" – перший літературний твір письменника і журналіста з Чернігівщини Григорія Войтка

11.04.2016   08:38 — Агенцiя

Післявоєнні події, час безбатченків, село з усіма його радощами і прикрощами. Тільки прикрощів у книзі, точніше в житті головної героїні роману Оксани, значно більше, ніж чогось доброго і світлого.

Зґвалтована ровесником, невдовзі стає матір’ю. Село не приймає її байстря, воно на кожному кроці робить боляче їм обом – знущання, плітки, заздрощі… Безбатченки проти безбатченка. Хоча ні, в селі всі знають, хто батько Оксаниної дитини. Знають, що без вини винувата. Але злі, ненависні зганяють на беззахисній всю свою лють.

Та не вдасться нікому вбити в Оксані людське. Витримає, виживе, переживе тих, хто робив їй боляче, віддячить добром і молитвою кожному, хто підтримував і допомагав. Ще й сина Івана навчить пробачати, навіть біологічному батьку, який його ще до народження відцурався. Не зразу, згодом. Але колись, вже дорослий чоловік, керівник великого підприємства, приїде на сільське кладовище, щоб прибрати батькову забур’янену могилу.

У романі багато дійових осіб. Відразу навіть губишся в їх іменах, посадах, діях… Але потім звикаєш до кожного й не хочеш відпускати, коли хтось випадає на деякий час з-під авторського пера.

Провідною є тема кохання. Один із найвідоміших і найбільш читаних сучасних українських письменників Василь Шкляр, якось зазначив, що в кожній із книг має бути хоч щось про любов. У «Безбатченках» її достатньо. Різна вона - щира, зрадлива, вбиває і навпаки рятує, звеличує і низько опускає, миттєва й вічна.

Саме вічною можна назвати любов Івана Моторного до Оксани. Отак раз побачив – і назавжди. Дарма що,вірогідно, саме це кохання зламало, покалічило його життя, а Оксану так і взагалі покалічило, він до останньої хвилини любитиме цю жінку і її сина, її безбатченка.

Вдало побудований твір говорить про те, що автор відповідально, ґрунтовнопідійшов до проробленої творчої роботи. Тема йому не чужа. Він і сам ріс у післявоєнні роки в селі.Чи є тут схожість з подіями, які він бачив на власні очі, чи все це вигадане? Але коли й так, то вигадане дуже схоже на правду. Бо та правда про село, засліплене заздрощами і плітками, соціальними нерівностями (я хтось, а ти – ніхто, я багатший, ти - бідніший), не полишила напри великий жаль провінційного життя до цих пір.

Важко сказати, чи житиметься безбатченкам після війни сьогоднішньої краще, ніж жилося в минулі часи. Чи достатньо морально виросло наше суспільство, щоб прийняти і підтримати їх? Чи самі вони настільки сильні, щоб не пустити в душі образу на життя, ненависть до інакшості своєї, обставин, що склалися?

Після прочитання роману хочеться ніби стати добрішим, пройтися сходинками власного життя і пробачити всім, кому з певних причин ще чогось не пробачив.

Можливо, автору треба було трохи більше попрацювати над образами героїв чи навіть того ж таки села, де відбуваються події, аби читачу було простіше зрозуміти, яке воно, чому на його вулицях так багато душевного, людського бруду, чому сільчани не помічають за сварками і образами того, що кожного дня зранку для них сходить сонце.Але в романі портрети учасників майстерно показано через їх діалоги, їх настрій, дух подій.

Книга «Безбатченки» Григорія Войтка неодмінно знайде своїх читачів. Вона, як урок з минулого, який варто усвідомити, аби зробити висновки. Звичайно ж, дехто може, прочитавши, зауважити, нащо нам, мовляв, сьогодні ті колгоспи і колгоспники. Та ж це наш, саме наш вчорашній день. Не знаючи, що було колись, хіба можна знати достеменно, чому сьогодні живемо так як живемо, і чи зможемо хай навіть спрогнозувати, а не розпочати будувати, день завтрашній.


Тетяна Череп-Пероганич, поет, прозаїк, член НСПУ