28 лютого - 75 років Григорію Драгинцю

28.02.2015   09:29 — Агенцiя

Григорій Драгинець: "Навчайтесь, друзі, не лінуйтесь, і доля вам всміхнеться"

У сузір’ї митців Чернігівщини ім’я Григорія Драгинця, заслуженого працівника культури України добре відоме широкому музично-пісенному загалу. І не тільки в нашому краї. За чверть століття співу та виступів на українських та зарубіжних сценах у складі прославленого заслуженого народного хору «Десна» мені випало щастя відчути та приторкнутися до майстерності багатьох провідних хормейстерів та диригентів України. Варто згадати імена корифеїв – Григорія Верьовки, Анатолія Авдієвського, Михайла Кречка, Анатолія Пашкевича, Леоніда Пашина, Любомира Боднарука… Цей список можна продовжувати, але Григорій Михайлович на своєрідному співочо-диригентському Олімпі посідає своє – почесне місце, і свідчення цьому слова доктора мистецтвознавства, професора, народного артиста України, ректора Національної музичної академії імені П.Чайковського Володимира Рожка: «Григорій Драгинець – митець надзвичайно широкого діапазону, чудовий педагог-вихователь, яскрава мистецька особистість, громадський діяч-організатор – все це неповторні грані таланту цієї унікальної, щирої людини».

Щоб заслужити таку високу оцінку та авторитет, Григорію Михайловичу довелося проторувати нелегкі життєві та мистецькі шляхи…
– Зростали ми, діти війни, – згадує Григорій Драгинець, – не тільки на воді і крихтах черствого хліба, а й на піснях, яких моя мати Галина Пантеліївна, здавалося, знала безліч. Вона співала завжди, із сумом і жалем, зі скупою усмішкою і теплом. Це западало в мою душу золотими зернятами, зігріваючи напівголодні зими та весни в моєму рідному Бобрику, що в Ніжинському районі.
– Повоєнне дитинство було скупим на радощі, а як і коли серце юнака гармошка заполонила?
– Бідували ми страшенно, а допомоги чекати було нізвідки, адже батько, як пішов на війну, так і не повернувся, а мати проста колгоспниця, заробляла копійки. Незважаючи на незгоди, музика мене вабила змалечку. Випасаючи колгоспну худобу, зробив із жерстяної діжки «барабан» і вибивав на ньому дивні ритми. Потім знайшов на горищі стареньку балалайку без струн і, зробивши з дроту начинку, вигравав власні мелодії.

А гармошка зачарувала мене в клубі, де збиралася молодь з навколишніх сіл. Хлопці з Вертіївки влаштовували справжні концерти. І щоб не носити гармошку туди-сюди, вертіївські музиканти залишали її на зберігання в нашому домі. Тож я не гаяв часу, весь тиждень вивчав інструмент, видовбуючи з нього непевні звуки, а далі навчився грати простенькі пісні та танці. Самотужки досяг такої майстерності, що у творчому змаганні переміг вертіївського парубка. Це був нечуваний успіх, а головне – я став бажаним гостем вечорниць. Коли це побачив і почув мій дідусь, то умовив неньку продати кабанчика і купити баян.
– Бути першим гармоністом на селі, звичайно, приємно, але ж аматорство ґрунтовних знань не дає?
– Дійсно так. Здобути початкову музичну освіту допоміг райком комсомолу, пославши мене на шестимісячні курси баяністів-хормейстерів…

– А далі армійська служба на Уралі, під час якої завзятого солдата-музиканта помітили командири і зарахували до складу ансамблю пісні і танцю Уральського військового округу.
– Це був неповторний, цікавий час, насичений концертами та гастролями. Але я мріяв про професійне навчання і після армійської служби вступив на народний та диригентсько-хоровий відділи музичного училища. Та коли приїхав на канікули додому, побував у Чернігові, який вразив мене своєю красою, чистотою і фонтанами, виникло бажання залишитися. Директор музичного училища Василь Полєвик вислухав мене і дав згоду на мій перехід.
– Приємно, що він не помилився. Адже Ви стали не тільки одним із кращих учнів, але й організували самодіяльні хори на головпоштамті, залізниці та в обласній лікарні. Тож цілком закономірно, що після закінчення училища Вас направили до Щорса директором музичної школи, де Ви продовжили підкоряти хорові висоти. Дипломи, грамоти, медалі, премії… Чи не «заколисали» молодого керівника?

– Зовсім ні. Працюючи в Щорсі і організувавши кілька аматорських колективів, я вступив до Ніжинського педінституту та здобув фах вчителя музики та співів. Зрозумів, що знань недостатньо, аби в повній мірі оволодіти професією хорового диригента, тому вступив до Харківського інституту мистецтв імені І. Котляревського (нині університет).
– У Харкові Ви не залишали практичної діяльності, керували місцевими аматорськими хорами. Продовжили цю діяльність і після здобуття вищої музичної освіти в Ніжинському культосвітньому училищі імені М.Заньковецької. А далі після золотого успіху на І всесоюзному фестивалі самодіяльної народної творчості, Вас запросили очолити «Десну».

– Для мене це було дещо несподівано і водночас приємно. Але деснянський колектив був флагманом хорового мистецтва області і це додавало творчих турбот, адже опускатися до провінційного, прісного репертуару не хотілося. Народні пісні Чернігівщини, фольклорні цікавинки, музично-хореографічні композиції – ось що стало фундаментом концертних програм «Десни».
– Все це оцінили шанувальники народного мистецтва, як України, так і ближнього та дальнього зарубіжжя. Мені приємно, що цей «золотий» час «Десни» був і в моїй пісенній творчості. Саме під Вашим керуванням хор неодноразово з успіхом виступав в Україні, Білорусі, Литві, Росії, Чехії. І нині перед очима тисячні глядацькі зали з гарячими оплесками та вигуками «Браво!»
– Коли я відчув, що досяг стелі в аматорському мистецтві, вирішив піти на викладацьку стезю, передати свій досвід юні, очоливши Чернігівську музичну школу № 3…

– Але і в ролі директора Ви стали взірцем для інших. Адже з часом заклад набув статусу міської школи мистецтв. Розширилася сфера її діяльності, з’явилися нові класи – театрального, образотворчого, хореографічного мистецтва, вокально-хорове відділення. Це дало змогу залучити до занять майже тисячу дітей, відкрити десять філій у місті.

– Цього неможливо було б досягти без колективу викладачів-однодумців.
– На жаль, проблеми зі здоров’ям завадили Вам продовжити плідну діяльність. Розкажіть, що потрібно робити, аби досягти такого успіху? Поділіться власним мистецьким рецептом, адже ваша онука здобула Гран-прі серед юних скрипалів України.
– Слухайте і вслуховуйтесь в народні пісні, класику, твори сучасних композиторів. Ретельно вивчайте їх джерела і знаходьте час для вільного музикування, імпровізації, аранжування. Обов’язково читайте і вчитуйтесь у поезію та прозу. Та завжди з високою повагою ставтесь до думок і вподобань як дітей, так і дорослих.
– А щоб побажали юним музикантам?
– Навчайтесь, друзі, не лінуйтесь, і доля вам всміхнеться.
Розумним буде шлях широкий. А дурням – як прийдеться.

Свого часу в «Десні» була добра традиція вітати заслуженого маестро піснею. Для цього хористи збиралися ввечері біля будинку, де жив Григорій Михайлович і завзято-голосисто виспівували:
«Наш, Григорій, хай живе многая літа, хай буде многая літа – многії літа-а-а…»
Тож 28 лютого, у день свого 75-річчя вельмишановний ювіляре, залишайтеся і надалі з піснею, надихайтеся нею та енергійно вигравайте на своєму акордеоні, даруючи друзям хороший настрій і радість життя.



Сергій Гайдук, лауреат всеукраїнських фестивалів народної творчості