Інформ-агенція «Чернігівський монітор»: RSS Twitter Facebook

Інформ-агенція «Чернігівський монітор»

П`ятниця, 20 вересня, 15:56:44

Леонід Горлач: "У Москві чимало є майданів, що колись од гніву зацвітуть"

14.06.2014   15:21Агенцiя

Великі поети, за висловом Максима Рильського, завжди є сучасниками для нових поколінь. Такий поет, прозаїк, публіцист, лауреат Національної премії імені Т. Г . Шевченка Леонід Горлач. Він прибув у Чернігів на зустріч із земляками, аби звірити з ними свої помисли.

— Леоніде Никифоровичу, які думки оповивають на рідній землі?

— З 1968 року я перебрався до Києва. Але наче й не виїжджав нікуди. Дивлюся — скільки тут у мене друзів прекрасних. Багато хто сивий, як і я, нікуди від цього не дінешся — Господь Бог над нами всіма. Хтось іде за межу, приходить молодь. Хай цей коловорот і буде. Якби тільки не було насильства, автоматів, як це нині відбувається в Україні, на превеликий жаль.

Кожна поїздка сюди — це повернення додому, в молодість. Та не тільки я — он і Юрій Мушкетик, наш прекрасний письменник, журиться, якщо не побуває в Чернігові. Вже не та сила і снага, але він ще збирається їздити по селах — дивитися, куди вони йдуть, кудaи йде наш Поліський край. А потім сидить і працює, пише нові книжки… Коли тобі все наболіло, все остогидло — приїздиш сюди й оновлюєшся, як джерельної води напившись…

— Якими справами ви переймаєтеся найбільше?

— Я ще працюю до цього часу в земляцтві Чернігівському, воно у нас потужне, славна родина — три з половиною тисячі людей. Характерники справжні, з козацьким духом. Ми намагаємося багато зробити. Земляцькому руху не щастить в одному — дуже часто змінюються керівники області: вітер із-за Десни повіяв — начальник змінився. Не встигнеш з одним спрацюватися, аби допомогти і людям, і краю, а вже чоловіка як корова язиком злизала. Ну такий реактивний час у нас, ми не можемо його зупинити. Та все-таки, гадаю, відновимо традиції наші і будемо час від часу приїздити із творчими звітами. У нас не минає й місяця, щоб хтось із земляків не видав книжку.

— А як вам пишеться? Що нового вимріюється і на папір переноситься?


— Не думайте, що я  заховався, втратив сили. Ні, потроху пишеться. Не спочиваю на лаврах! Правда, то колись так було, що закохаєшся в когось — і вже вірші, як з молотарки солома, вилітають. А нині навіть Президента — не встиг полюбити, дивишся — втік до Росії. Ну що ти зробиш, я не знаю… Такий непевний час. Нікуди не дінешся. І той Президент вручав мені Шевченківську премію. Сказав: «Я читав ваші книжки». А я подивився на нього й одразу «повірив», що він читав... Ну, так випала доля. Дехто казав: нащо ти, мовляв, ту премію береш? А я кажу: «Мені її дав народ і Тарас Шевченко»:

Та вірю я, що в нас судьба
тверда й висока,
Що нас у нас ніхто в ясир
не забере.
Народ, який обрав поета
за пророка, —
Ніколи не помре!

— Що потрібно поету для натхнення?

— Дуже хочеться втекти від цього світу, від людності, від суєти, але ніяк не втечеш. Поет не повинен копирсатися сам у собі, він має служити народові своїм словом. Отоді він відслужить те, що йому Господь Бог дав. Я добре знаю історію краю, Чернігова. Сучасники мають знати, що колись був могутній князь Микола Чернігівський — тепер відомий як Микола Святоша. Княжив, як і належить, а потім раптом розчарувався у золоті, добрі, у славі і пішки пішов до Києва. Склав, напевне, власну ціну і добру, і злу… Записався рядовим послушником у Києво-Печерську лавру і там весь вік підмітав братії доріжку, аби ченці ходили по чистій землі. У моєму вірші «Урок Миколи Святоші» є такі рядки:



Найтяжче бути князем
над собою,
собі народ носити —
як Христа…

— Нині в Інтернеті подекуди з’являються закиди письменникам, напевне, вашого покоління: це ви, мовляв, створили такий міф, що ми з росіянами брати, а вони он що витворяють. Як ви ставитеся до цього?

— Такими заявами кидаються зазвичай недолугі літератори, на превеликий жаль, молодшого покоління. Ті, які прийшли в літературу, щоб відчиняти ногами двері Спілки письменників. Забуваючи про те, що через ті двері заходили Павло Тичина і Олесь Гончар, і Юрій Збанацький, і Андрій Головко, і Андрій Малишко, немає їм числа — знаним і незабутнім… Далеко ще до цих подій, живучи у Львові благословенному, один добродій заявив, приміром, таке: «А навіщо нам здалися Донбас і Крим? Віддамо їх росіянам, нам достатньо Львова і Галичини…». Через таких от провокаторів оце все й робиться.

Ніхто братами кремлівських вождів не називав — які вони нам брати? А народ з народом — інша справа. Скільки там стражденного люду живе, тоді як інші в Москві жирують. Од’їдьте за 100 кілометрів від «золотокупольної» і побачите, в яких жебрацьких умовах живе російський народ. Народи не винуваті, що такі вожді. Затівають війни можновладці, а кров’ю платять прості люди. Я не думаю, що такий щасливий російський народ від того, що їхні хлопці також гинуть на нашій території. Материнська любов у всіх народів однакова.

— Ви знаєте, що говорите, адже свого часу об’їздили практично весь Радянський Союз…

– …Від Владивостока до Петрозаводська. Я бачив, як там люди живуть. Років п’ять поспіль їздив на будівництво Байкало-Амурської магістралі і знаю, в яких страшних умовах тоді працювали. Все було практично на плечах українських хлопців і дівчат… Сама психологія відносин із сусідньою державою, ставлення до життя — це століттями складається, не за один день робиться. Царі російські забирали села наші найкращі, пізніше, за компартії — кадри… Тільки щось дозріло в Україні — вже воно, дивись, у Москві… А сюди присилали таких людей, які і сформували п’яту колону. Це починалося од Петра Першого, Катерини Другої і пішло далі. Та все у цьому світі має свій плин. Я написав поетичного листа Путіну, в якому є такі слова:

Хоч народ твій нині
на розпутті,
Та зберіг традиції живі.
Він з імперських
вирветься кайданів,
Тож, всесильний царю,
не забудь:
У Москві чимало є майданів,
Що колись од гніву зацвітуть.

— Леоніде Никифоровичу, давайте повернемося на Придесення. Ви народилися з таким чудовим українським прізвищем — Коваленко. Як ви стали Горлачем?


— Це дуже просто — через потребу, аби розрізняли нас з колегою. Був такий Леонід Миколайович Коваленко — вчений, літературознавець, надзвичайно чесна людина. Фронтовик — весь у ранах, у шрамах… Великий правдолюб був, дуже принциповий. За це могли й посадити в ті часи. Але він нічого не боявся, адже пройшов справжню окопну війну. Ну й він — Леонід Коваленко, і я — Леонід Коваленко. Більше того: ми навіть шлях ідентичний пройшли: з Чернігова під час служби в армії мене запроторили аж у тайгу, а звідти — в Пулково, під Ленінград, а потім — знову в Україну. Тільки що він воював, а я в мирний час був. Він уже давно в літературі, а я тільки починав. І він мені сказав: «Треба щось робити. Ваші поезії дедалі частіше у пресі з’являються, а всі мої колеги-літературознавці думають, що це я на старості літ здурів і почав писати вірші…» Я далеко не ходив, узяв мамине прізвище — Горлач.

— Чи маєте в Чернігові улюблені місця?


— Люблю на Валу ходить. Пригадую часи, коли я працював у газеті. Друзів своїх незабутніх… Різні пригоди. Був навіть такий випадок. На Валу зупинився цирк. Колега забився з товаришем, що проїде на віслючку через центр міста. І що ви думаєте, таки проїхав на потіху всім, хто те все бачив!

— Насамкінець хотілося б почути вашу думку: як сучасні письменники можуть впливати на ті процеси, що відбуваються нині?

— Гадаю, нам треба активізуватися. Був час, коли ми проводили такі розкішні дні української літератури у військах. Не лекції читали, а свої твори. І це була дуже серйозна і впливова робота. Нині можна було б сформувати творчі групи — два поети, композитор, пару виконавців — і по військових частинах направити на територію бойових дій чи навчань. Хлопці відрізані від світу, а тут — така зустріч. Я б сам поїхав у той же Донецьк. Хай собі стріляють, а нам — своє робить…

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Леонід ГОРЛАЧ. Народився 1941 року в містечку Ріпки на Чернігівщині. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут. Кілька років працював журналістом у чернігівській «молодіжці». Нині головний редактор земляцької газети «Отчий поріг». Автор понад 40 книжок, серед них — 6 романів у віршах. Торік став лауреатом Шевченківської премії за збірку поезій «Знак розбитого ярма».

Останні новини Чернігівщини

Надзвичайні події в Чернігівській області за минулу добу

Надзвичайні події в Чернігівській області за минулу добу 15:22

Інформація про надзвичайні ситуації та основні небезпечні події, які зареєстровано на території області за період з 8:00 19 вересня до 8:00 20 вересня 2019 року.

Обстановка на кордоні. Офіційно

Обстановка на кордоні. Офіційно 14:34

Протягом останньої доби змін в обстановці на державному кордоні України в межах Чернігівщини не відбулося, вона залишалася стабільною та контрольованою.

Міськраду зобов’язано оформити право власності на будівлю дитячого садочку та правовстановлюючий документ на земельну ділянку

Міськраду зобов’язано оформити право власності на будівлю дитячого садочку та правовстановлюючий документ на земельну ділянку 14:22

На земельну ділянку, на якій знаходиться приміщення дошкільного навчального закладу «Ромашечка» у с. Погорільці Семенівського району, відсутній правовстановлюючий документ. Крім цього, право власності на будівлю навчального закладу теж не оформлено.

Поліція затримала групу кавказців, які підозрюються у серії розбійних нападів

Поліція затримала групу кавказців, які підозрюються у серії розбійних нападів 14:15

Після нападу на підприємця у Менському районі лиходії планували «загубитися» в Києві, але були затримані поліцейськими на стаціонарному посту траси «Чернігів-Київ».

Під час пожежі загинуло двоє чоловіків

Під час пожежі загинуло двоє чоловіків 13:58

20 вересня о 07:50 до Служби порятунку "101" у Ріпкинському районі надійшло повідомлення про пожежу житлового будинку в селі Губарі, що за 29 кілометрів від районного центру.

АНОНСИ ПОДІЙ

Всі новини